Читати книгу - "Бабусин кіт Тимофій, Tory_Chameleon"

* * *

Бабуся лише на третій день після всього набралася сил, аби прийти до нього. Виплакатися і вимолити пробачення. А перепрошувати таки було за що.

На ранок наступного дня після цієї жахливої події знову прийшла та сусідка. Нарешті я побачила цю жіночку, але її зовнішність мені погано запам'яталася. Все, що можу згадати: огрядна постава, кучеряве фарбоване жовтаво-біляве волосся й огидний вираз обличчя. Хоча, щодо останнього не впевнена, бо можу бути необ'єктивною.

— Що це ви знову свого котика випустили? — забідкалася вона, ледве дійшла до воріт.

— Нікого ми не випускали, — відрубала бабуся, стримуючи емоції.

— Та як же не випускали, якщо він он щойно ще двох курчат задавив.

— Не знаю, хто там ваших курчат задавив, але наший відучора в могилі.

Мені тоді одразу подумалося, що треба бігти, хапати лопату і відкопувати. Та мозок не забарився нагадати, що вже занадто пізно. Багата уява не забарилася зі своїми картинками того, що мені ніколи б не хотілося побачити наяву.

Бабуся тоді зареклася, що більше ніколи нічого не робитиме. Хто матиме якісь підозри, то хай сам ловить і робить що хоче. Та яка тепер з того користь? Тьомки вже немає.

Я й сама ще довго звинувачувала себе. Постійно прокручувала в голові варіанти, що можна було зробити. Випустити з клітки — але ж повернеться... Поцупити мішок, поки копають яму, і тікати — те саме... Сильніше наполягати на тому, щоб забрати кота до нас — навряд вийшло б... Піти особисто до тої сусідки й домовитися, що буду сама ловити зловмисника на гарячому — та чи пустила б вона мене... Вмовити почекати з розправою ще хоча б пару днів — за це найбільше болить… Як же я жалкую, що не змогла випросити для Тьомки ще принаймні одну добу!

І ті його білі плямочки… Чому ніхто з нас не спробував використати їх як доказ того, що то не наш кіт ходив до її курчат? Якщо вийшло ідентифікувати Мурку, то з Тьомкою тим паче вийшло б! Ми зробили недостатньо. А іноді здається, що взагалі нічого…

* * *

Отак і з людьми. Як часто ми віримо чужому слову, а не тому хорошому, що знаємо про своїх близьких? Іноді буває достатньо кількох слів сторонньої людини, аби похитнути нашу впевненість, аби ми образили того, кого любили, а іноді навіть вчинили щось непоправне стосовно них. Ця історія навчила мене не вірити ні у що, поки я на власні очі не побачу прямі докази. Хай то буде родич, друг, кіт, та хоч жучок, що живе у моєму дворі.

Кінець