Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

— Чотири-п’ять тижнів тому, коли її вбили, тут не було підрядників.

— То так, добре, з усією повагою, але я не розумію, як можна сказати напевно, коли це сталося, за тими рештками, що залишилися. За такої холодної погоди вони могли б лежати там місяцями. — Він помахав мені ножем. — Ще згадаєте мої слова: той, хто її вбив, уже повернувся або на Льюїс, або на велику землю.

Я переглянув свою оцінку того, скільки віскі вже видудлив Фрейзер. Але сперечатися не збирався.

Він уже все вирішив, а такі незручні дрібнички, як факти, не змінять його вердикту. Мені не хотілося далі слухати його теревені, і я вже думав попросити в Елен сендвічів із собою, коли торф’яна плита у вогнищі спалахнула від раптового пориву холодного повітря. Через мить до бару ввійшов Ґатрі, заповнюючи дверну пройму своєю масою.

Я відразу зрозумів, що щось не так.

Він люто глянув туди, де сиділи ми з Фрейзером, прошепотів щось Кінросу. Капітан порома спохмурнів, обернувся й витріщився на нас. Його син тривожно спостерігав за їхніми діями, а вони з Ґатрі підійшли до нашого столика. Захоплений їжею, Фрейзер не помітив цих пересувань, поки вони не стали над нами. Сержант роздратовано підвів очі.

— Що таке? — огризнувся й продовжив жувати.

Кінрос дивився на нього як на якусь неприємну й непотрібну істоту, що потрапила в рибальську сітку.

— Для чого вам замок?

Я дорікнув собі за те, що не передбачив цього. Знаючи, що ми влаштувалися в медпункті, гадати, до чого тут замок, довго не треба. І я мав розуміти, що Кемерон, мабуть, не єдиний, кому наша присутність не до шмиги.

Фрейзер нахмурився.

— Замок? Що ви в біса верзете?

— Я купив замок, — пояснив я йому, — для клубу.

Він був набурмосився, що його не повідомили раніше, але спокуса їжі та віскі перемогла. Він жестом вказав на мене й повернувся до тарілки.

— Ось так. Тепер ви знаєте.

Ґатрі склав м’язисті руки на видатному череві. Цього разу він не був п’яним, але й щасливим не був.

— І хто сказав, що ви можете закрити нам доступ до нашого, мать його так, селищного клубу?

Фрейзер опустив ніж і вилку й сердито поглянув на нього.

— Я сказав. Там побував зловмисник, тож тепер ми його замикаємо. Маєте якісь заперечення?

— То так, правда ваша, холера його мать, маємо, — пробурчав Ґатрі, погрозливо опустивши руки. Довгі й м’язисті, мов у мавпи, вони висіли по боках. — Це, бляха, наш довбаний клуб.

— То подайте скаргу, — відповів Фрейзер. — Приміщення використовується для потреб поліції. Це означає, що вхід туди заборонено, доки ми не скажемо.

Очі Кінроса запалали над темною бородою.

— Можливо, ви не почули. Це наш селищний клуб, а не ваш. І якщо ви думаєте, що можете прийти сюди та заблокувати нам доступ до наших будівель, то вам потрібно подумати ще раз.

Я втрутився, поки все не вийшло з-під контролю:

— Ніхто не хоче нікого блокувати, це ненадовго. І ми спершу узгодили із Ґрейс Стракан.

Я подумки перепросив Ґрейс за те, що вплутав її ім’я, але воно спричинило саме той ефект, на який я сподівався. Кінрос і Ґатрі перезирнулися, невпевненість стала на заміну войовничості, що панувала хвилину тому.

Кінрос потер шию.

— Ну, як місіс Стракан сказала, що все гаразд…

«Дякувати Богові». Але моє полегшення було передчасним. Можливо, через віскі, а може, відчуваючи, що Броуді підірвав його авторитет, але з якоїсь причини Фрейзер вирішив залишити останнє слово за собою.

— Ви можете вважати це попередженням, — прогарчав він, тицяючи товстим пальцем у Кінроса. — Наразі маємо розслідування вбивства, і якщо знову спробуєте втрутитися, то повірте мені, пошкодуєте, що не залишилися на своєму довбаному поромі!

Весь бар затих. Усі в кімнаті витріщилися на нас. Я намагався стримати вираз розчарування на обличчі. «Клятий ідіот!»

Кінрос остовпів:

— Розслідування вбивства? Відколи?

Із запізненням Фрейзер зрозумів, що наробив:

— Не ваше діло, — вигукнув він. — Тепер, якщо ви не проти, я хотів би доїсти свою вечерю. Розмову за­кінчено.

Він знову нахилився над тарілкою, але не зміг зупинити рум’янець, що залляв шию. Кінрос дивився на нього вниз, задумливо закусивши губу. Він кивнув до Ґатрі.

— Ходім, Шоне.

Вони повернулися до бару. Я витріщився на Фрейзера, але він копирсався в тарілці й уникав мого погляду. Нарешті похмуро глянув на мене.

— Що таке? Вони самі скоро дізнаються, коли сюди прибуде слідча команда. Нічо такого.

Я був надто розлючений, щоб коментувати. Єдина річ, яку ми сподівалися замовчати, — і Фрейзер усе розпатякав. Я підвівся, не бажаючи більше залишатися в його компанії.

— Я краще піду замінити Броуді, — сказав я й пішов попросити Елен зробити мені сендвічів.

Броуді досі сидів у коридорі, де я його залишив, і охороняв двері до медпункту. Коли я зайшов, він нахи­лився, зсунувся на край сидіння, але розслабився, побачивши, що це я.

— Ви швидко. — Він підвівся й потягнувся.

— Вирішив перекусити тут.

Я прихопив з готелю ноутбук. Поставив його й дістав із кишені пальта замок і ланцюжок. Простягнув Броуді запасний ключ.

— Ось. Вам теж знадобиться.

Узявши його, він запитально подивився на мене.

— Чи не варто віддати запаску Фрейзеру?

— Ні, бо він і так біди наробив.

Броуді стиснув губи, коли я описав, що щойно сталося в барі готелю.

— Клятий дурень. Ще цього не вистачало. — Він на мить замислився. — Слухайте, може, ви хочете, щоб я тут залишився на деякий час? Зараз прогуляю Бесс, і мені більше нічого робити.

Я не думав, що він усвідомлює, яка самотність криється за його словами.

— Я в нормі. Ви можете піти й щось перекусити.

— Ви певні?

Я сказав, що так. Я оцінив пропозицію, але мені потрібно було працювати. І краще не відриватися. Коли він пішов, я обмотав ланцюг крізь ручки подвійних дверей клубу, просунув засув замка крізь ланки й замкнув.

Задоволений тим, що зал максимально убезпечено, я сів на стілець, який Броуді поставив біля дверей медпункту, й з’їв сендвічі від Елен. Вона також дала мені термос