Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Карткова система, яка була відновлена в тому самому 1929 р. звела нанівець сенс ударництва, бо як не раціоналізуй, а все одно отримаєш основні продукти за нижчою категорією. І першою чергою це стосувалося жіноцтва, оскільки найбільше норму продуктів отримували (окрім партфункціонерів) робітники на підприємствах важкої промисловості — тобто там, де працювали переважно чоловіки, а робітниці були винятком навіть до революції, у роки війни, коли — через мобілізацію чоловіків до війська — склалися найсприятливіші умови для фемінізації робітничого складу. Тільки з 1 січня 1935 р. поступово почали скасовувати карткову систему, яка поширювалася на хліб з 1929 р., а відтак і на решту продовольчих та промислових товарів, почалася інфляція. Водночас відбулася колосальна додаткова емісія, яка ще більше підштовхнула інфляцію. Своєрідним підтвердженням знецінення грошей була Постанова від 25 червня 1933 р., затверджена Раднаркомом СРСР, щодо оплати роботи МТС колгоспами відсотком від врожаю, бо, мовляв, «ця натуральна оплата колгоспами послуг МТС має найважливіше значення як для утримання та посилення існуючих МТС, так і для покриття витрат держави на створення нових МТС». Тому пересічним робітницям доводилося витрачати сили на присадибні ділянки та рукоділля, дбати про заміжжя і робити аборти, щоб не збільшувати кількості утриманців. Переривання вагітності до 1936 р. не було заборонено, і саме робітниці мали право на пріоритетне обслуговування — «додаткові ліжка» в медзакладах. Але навіть таке загалом зубожіле становище робітниць було кращим за долю колгоспниць, яких навіть не зараховували до категорії утриманців для забезпечення продовольчим пайком.

Проте саме сталінський режим створив-таки умови для підвищення кваліфікації. Наприклад, на Полтавщині значна частина освічених жінок стала прибічницями національно-визвольних змагань, але їх знищили ще на початку 1920-х років. Наступне молоде покоління пригнав до Полтави Голодомор. Типовим прикладом є доля Марії Олександрівни Калашник, 1915 р. н., із селян-колгоспників, яка у 1932 р. стала комсомолкою, з 1933 р. працювала на полтавській держпанчішній фабриці ім. Кутузова з чотирма класами трудової школи; у 1936 р. вступила до Інституту підвищення кваліфікації, відтак стала однією з багатьох «червоних директорів» та «командирів промисловості». Хоча в Харківському архіві досі зберігаються подібні особові справи (з диктантом на один абзац та арифметикою на чотири дії), у ті часи вважалося, що жінка отримала вищу освіту. Утім, до 1934 р. звання червоного професора надавали особам з незакінченою вищою освітою та без жодної наукової статті. Та головна абсурдність ситуації полягала у тому, що панчішниця найчастіше ставала директоркою хлібозаводу: попередня кваліфікація не мала жодного значення, вирішальним пунктом у біографії була участь у стахановських змаганнях. Звісно, виробничі успіхи працівника ще не є гарантією таланту управлінця, однак на тлі шаленого дефіциту керівних кадрів рішення про призначення ухвалювали без зайвих вагань.

У 1930 р. жінвідділи у партосередках усіх рівнів закрили, таким чином закінчилася більшовицька гра в ліберальний «радянський фемінізм». Натомість чоловіче партійне керівництво, яке усе попереднє десятиліття не надто серйозно сприймало роботу «відділів із роботи серед жінок», зайнялось традиційною «штурмівщиною» в сенсі рекрутування жінок до партійних лав і головним об’єктом, звісно, першою чергою стали робітниці. Дніпропетровська верхівка проявила особливу заповзятість, оскільки головним показником успішності такої діяльності була чисельність жінок-комуністок, і її почали збільшувати форсованими методами. У порівнянні з іншими регіонами УСРР цифри Дніпропетровщини і Донбасу справді вражали. На Дніпропетровщині тільки за перший квартал 1932 р. жінок-комуністок збільшилось на 921 особу (з 10 682 до 11 603); більше тільки на Донбасі — на 1632 (з 13 713 до 15 345). Для порівняння: у столичному Харківському регіоні УСРР приріст становив 505 осіб (з 15 504 до 16 009). Подібна тенденція спостерігалась і щодо прийняття в кандидати КП(б)У за перший квартал 1932 р.: Дніпропетровська область — 1301 жінка, Донецька — 1727, Харківська — 1016, Київська — 570. Але комуністів-чоловіків теж більшало, тому пропорційно частка комуністок не дуже змінилася: Дніпропетровська — 12,6 %, Донбас — 10,2 %. Натомість одеситки демонстрували показники, зіставні зі столичними: на Одещині і Харківщині жінки становили відповідно 14,6 % та 14,5 % усіх партійців цих регіонів. Водночас частка представниць титульної нації, за даними 1930 р., була найнижча саме в УСРР — 25,3 % комуністок (українок за національністю). Хоч як це парадоксально, саме такий відсоток українок був і в дореволюційному Харківському товаристві взаємодопомоги працюючих жінок, і серед перших скликань Харківської міської ради робітничих, солдатських та селянських депутатів.

Рух дружин командирів промисловості «Общественницы»

Ще одним сплеском «жіночої активності» можна вважати рух дружин командирів промисловості (або інженерно-технічних працівників, ІТП). Це вже була не просто директива уряду (як свого часу жінвідділи для Донбасу), а суто донбаський проект від наркому важкої промисловості С. Орджонікідзе. Виявилося, що без урахування жіночого фактора можна побудувати заводи, але не можна запобігти шаленій плинності кадрів: на героїчному ентузіазмі та за рахунок відряджень підприємства з’являються, але не функціонують. Пік активності дружин ІТП припав саме на момент проголошення Й. Сталіним, що «жіноче питання» в країні вже вирішено (середина 1930-х років).

Дружинами чоловіків різних соціальних верств (тобто домогосподарками) більшовики вперше зацікавилися ще під час громадянської війни, оскільки вважали, що саме ця категорія жінок найбільше схильна підпадати під пропагандистській вплив меншовиків. Вочевидь, особливо опікувалися саме дружинами робітників, утім, частка дружин службовців серед делегаток, приміром у м. Миколаєві у 1926–1927 рр. була досить значною: дружин робітників — 57 осіб, дружин службовців — 12, дружин військових працівників — 5, дружин кустарів — 4. Програма їх радянізації для всіх регіонів була однакова з моменту встановлення там більшовицької влади, як зазначалося у звіті Одеського губжінвідділу за 1920 р.: «Домогосподарки залучалися до масового обстеження, до контролю над їдальнями й дитячими харчовими пунктами — їдальні, склади, радянські заклади із господарської частини й т. д.».

До появи промислових гігантів у Донецько-Криворізькому басейні, з цілком об’єктивних причин існували тільки села зі властивим традиційним сімейним укладом та організацією побуту. Колишня структура жінвідділів і зборів делегаток ніякого соціального спадку тут не залишила. В результаті перехідний етап ліквідаторської гендерної політики радянської влади збігся з форсованою індустріалізацією, тому проблеми соціальної інфраструктури стали очевидними, першою чергою для людини, яка відповідала за важку промисловість, — С. Орджонікідзе. Оскільки ще у 1920–1921 рр. в Азербайджані він особисто керував роботою серед жінок, то не міг не розуміти, що недостатньо просто побудувати завод — щоб він ефективно функціонував, для працівників та їхніх родин треба створити відповідні соціально-побутові умови. Проте відновлювати жінвідділи було не в його компетенції, слід було створити щось кардинально інше, що виконувало б ті самі завдання з гендерним забарвленням, але без ідеологічного навантаження «радянського фемінізму». Важливо було, щоб така робота здійснювалася виключно на безоплатній основі та не мала юридичного оформлення, щоб держава перед такими об’єднаннями не мала жодних