Читати книгу - "Сестри крові"

а тому випитувала якомога більше, щоб вона нічого не запідозрила. Я не признавалася в цьому нікому. Я носила свою страшну таємницю при собі, бо розкриття цієї таємниці несло для мене смерть. А тепер я опинилася в небезпеці. Товариство доброї опіки, яке приймало замовлення для сестер крові, ніколи не припиняло мене вистежувати, але в образі чоловіка вони мене знайти довгий час не могли. Ставши жінкою, я буду або приречена, або змушена виконувати завдання, бо я теж сестра крові і мала бути вбивцею. Мене школили, як і Анрієту, лупцювали різками, а я затискала зуби, щоб не скрикнути, мене виводили в ліс з зав’язаними очима, а я знаходила дорогу назад, харчуючись зіллям, ягодами й жолудями. Мене навчили володіти шпагою і проколювати нею рот суперника чи жертви. Мій учитель Франсіско Гомес де Кеведо[35] і Сантібаньєс Вільєґас, якого спеціально виписували з Іспанії, читав нам лекції з літератури й мистецтва, щоб ми могли підтримати будь-яку розмову й зачарувати не лише вродою, але й розумом, він також, вибравши кількох з-поміж нас, навчав фехтуванню, але мені він вділяв особливу увагу. Я захоплювалася ним, адже він був ще й поетом, філософом і автором збірки повістей «Сновидіння» та роману «Історії життя пройдисвіта Пабла», якими я зачитувалася. Він єдиний бачив моє обличчя, коли ми прогулювалися за межами монастиря, чомусь йому дозволяли забирати мене й провадити зі мною тривалі бесіди. Та сама ігуменя, яка чіплялася до Анрієти, пробувала спокусити й мене, але я пожалілася Кеведо, і вона припинила свої домагання. Можливо, він закохався в мене, хоча ніколи нічим це не зраджував, але любив мене взяти за руку, коли ми прогулювалися, і багато розповідав про себе, бо я уміла слухати. Зокрема розповідав про легендарного капітана Алатрісте[36], про його пригоди, його хоробрість, вони були нерозлучними друзями, і я марила цим капітаном та мріяла зустріти його в житті.

Коли він займався зі мною фехтуванням, радив зосередити дихання на рівні пупа, тоді дух, шпага й тіло стануть одним цілим, бо шпага — це не окрема річ, а живе продовження моєї руки, від якої до шпаги вливається моя енергія. Кеведо, вочевидь, не знав, для чого нас готували, він приїжджав кожної весни, відбував свої лекції і повертався до Мадрида. Коли я покинула монастир, мені дуже бракувало його дружби, я не стрималася й написала йому листа від імені Лоренцо ді П’єтро, розповівши, як захоплююся його творами. Він не відразу відповів, бо, як з’ясувалося, на ту пору вже опинився у в’язниці монастиря Сан-Маркос де Леон за свої сатиричні вірші. Він просидів за ґратами чотири роки. Але писати й листуватися йому не боронили. Я зберегла всі його листи й часто перечитувала, а деякі знала напам’ять. Але три роки тому, вийшовши з в’язниці хворим і немічним, Кеведо помер, і в мене не стало наставника, не стало того, з ким можна було б порадитися, як ось зараз, коли я найбільше потребую доброго слова...

Якось я поцікавилася в Кеведо: «З якою метою ви вчите мене володіти шпагою? Щоб битися?» — «Ні, — відказав він, — я вчу тебе не битися, а убивати». З тих пір я не одного вбила. Але що я повинна робити далі, я — сестра крові? Їхні люди всюди, можливо, мою сестру було вбито навмисне, щоб виманити мене. Але вони чекали дівчину і не дочекалися. Тепер вони здогадуються, що в образі Лоренцо була та, кого вони чекали. І ось я з’явлюся у Львові. Що далі? Ні, вони мене не відразу вб’ють, спочатку дадуть завдання, і якщо я відмовлюся, отоді почнеться полювання на мене. І хтозна, чи не Анрієта отримає завдання вбити мене. Чи та, друга, яка готується убити принца.

Я хотіла забути Шварцвальдський монастир і це мені з часом вдалося, але ось він знову випірнув з непам’яті й нагадав про себе.

Анрієта... Хтозна, як вона називалася в монастирі, адже всі ми отримали там нові імена. Але дівчина, яка вбивала шпилькою, називалася Кармеллою і, вочевидь, це й була Анрієта. Вона теж швидко покинула місто. Я була сестрою Корделією і повинна була відгукуватися лише на це ім’я, а своє забути. Однак я його не забула, хоча й носила чоловіче ім’я. Я не хочу бути сестрою Корделією. Але той, хто вручить мені моє завдання, звернеться саме так. Монастир мені дав багато, я мала чудових учителів, але я не готова була стати чиєюсь маріонеткою, бути напохваті, виконувати чиїсь забаганки.

З монастиря нас випускали тільки в супроводі старших монашок. Довкола панували густі ліси, і ми бачили тільки ліс. Опинившись у Швестербурзі, попервах я почувала себе, як кролик, який все життя пробув у клітці, а тепер опинився на волі, обмеженій мурами міста. Але я не мала іншого виходу, я мусила пристосуватися і пристосувалася. В Швестербурзі, ми мали вже більше вільного часу, могли тинятися містом щоразу в супроводі ще однієї сестри. Сестра, яка б не впильнувала своєї компаньйонки, була б жорстоко покарана. Правда, за моєї пам’яті я не чула про випадки, аби хтось тікав. З монастиря це було геть неможливо, а з міста теж не просто, бо варта на усіх брамах була попереджена, а сестри змушені були й далі носити довгі чорні хламиди з каптурами, навіть не мріючи добути людський одяг. Місто було маленьке, всі усіх знали. Єдиний спосіб вирватися звідси — отримати замовлення. Але треба було чекати своєї черги. Товариство доброї опіки містилося в місцевому чоловічому монастирі. Пріорат мав список усіх сестер з їхніми характеристиками, з детальним описом, котра на що здатна. Амальтея, яка вбивала голкою, швидко стала у своїй справі зіркою, вона отримувала найбільше завдань і хапалася за них з дивним запалом. Небавом ми почули, що вона сюди вже не повернеться, бо вийшла заміж, отже, замовлення буде отримувати там, де оселилася.

Нарешті я не витримала і попросилася на авдієнцію до пріора. «Ваша велебносте, — промовила я смиренним голосом, — ось уже три місяці мої руки не тримали шпаги, якою я щодня вправлялася у монастирі. Мені б хотілося отримати відповідне для моїх здібностей завдання. Мабуть, у вас є на увазі гультяй, якого було б можна спровокувати на дуель?» — «Дитино, — відказав він лагідно і, підійшовши ближче, погладив мене по обличчю, відкинув мені каптур на плечі й уважно оглянув мене. Я все ще стояла перед ним, покірно опустивши голову, він підняв моє підборіддя