Читати книгу - "Ганнібал"

Пацці дістав із кишені мобільник і заговорив у слухавку, немов викликав швидку, хоч насправді навіть не ввімкнув телефон. Він розстебнув плащ і розгорнув його над циганом, як сокіл розправляє над жертвою крила. Байдужий натовп рухався далі, повз слідчого. Пацці врешті зняв із Ньйокко браслет і опустив у маленьку коробочку, яку приніс із собою. Поклав телефон Ньйокко собі в кишеню. Ньйокко заворушив губами:

— Madonna, che freddo[76].

Зробивши над собою зусилля, Пацці прибрав від рани слабку руку Ньйокко, тримав її, немов намагався утішити друга, дозволив циганові сплинути кров’ю. Пересвідчившись, що Ньйокко помер, Пацці полишив його лежати біля воріт, поклавши йому голову на руку, наче циган спав, а тоді змішався з рухливим натовпом.

Уже на площі Пацці довго дивився на спорожніле паркувальне місце — щойно дощ зросив бруківку там, де стояв «ягуар» доктора Лектера.

Доктора Лектера — Пацці більше не думав про нього як про доктора Фелла. То доктор Ганнібал Лектер.

Доказ, який мусив задовольнити Мейсона, наразі лежав у кишені плаща Пацці. Доказ, який задовольнив самого Пацці, скрапував із плаща йому на черевики.

Розділ 29

У світанковій заграві над Ґенуєю ранкова зоря вже блідла, коли старенька «альфа» Рінальдо Пацці з гуркотом заїхала на причал. Прохолодний вітер наганяв хвилі в гавані. На вантажному судні скраю щось зварювали, помаранчеві іскри сипалися дощем у чорну воду.

Ромула сиділа в машині з дитиною на колінах, ховалася від вітру. Есмеральда тулилася на маленькому задньому сидінні «купе» berlinetta[77], відхиливши вбік ноги. Вона не сказала ані слова відтоді, як відмовилась торкатися Шайтана.

Вони пили міцну чорну каву з паперових склянок і їли pasticcini[78].

Рінальдо Пацці пішов у портову контору. Коли він звідти вийшов, сонце вже піднялося з-за обрію та виблискувало помаранчевим на помережаному іржею корпусі фрахтового судна «Astra Philogenes», яке портові працівники саме закінчували завантажувати. Пацці поманив до себе з машини жінок.

«Astra Philogenes», двадцять сім тисяч тон, зареєстроване в Греції, — на шляху до Ріо це судно отримало дозвіл на перевезення дванадцятьох пасажирів, не враховуючи бортового лікаря. У Ріо, як Пацці пояснив Ромулі, вони пересядуть на інший корабель до Сіднея, що в Австралії, і пасажирський адміністратор «Астри» простежить за пересадкою. Проїзд повністю оплачено, вартість не відшкодовується за жодних обставин. Італійці вважали Австралію привабливою країною, де можна знайти роботу і де проживає велика циганська спільнота.

Пацці ще на початку пообіцяв Ромулі два мільйони лір, що за поточним обмінним курсом дорівнювалося сумі в тисячу двісті п’ятдесят доларів, і тільки тепер передав їй гроші в товстому конверті.

Циганський багаж був невеличким: маленька валіза та дерев’яна рука Ромули, укладена в кофр для валторни.

Більшу частину наступного місяця цигани перебуватимуть у морі, відрізані від зовнішнього світу.

Пацці вже вдесяте повторив Ромулі, що Ньйокко приїде, проте не сьогодні. Ньйокко залишить їм вісточку до запитання на головпоштамті Сіднея.

— Я виконаю обіцянку йому так само, як зробив це для вас, — сказав Пацці жінкам, коли вони вже стояли біля трапа, а грубою поверхнею причалу стелилися довгі тіні від ранкового сонця.

Коли вони вже розходились і Ромула з дитиною стала підійматися трапом на судно, стара циганка заговорила до Пацці вдруге й востаннє за весь час їхнього знайомства.

Позирнувши йому в обличчя очима чорними, мов оливки сорту каламата, вона промовила:

— Ти віддав Ньйокко Шайтану. Ньйокко вмер.

Насилу зігнувшись — так, як би вона схилялася над куркою на колоді, — Есмеральда прицільно плюнула в тінь Пацці й поспішила на трап слідом за Ромулою та дитиною.

Розділ 30

Коробка експрес-доставки DHL була зроблена на славу. За столом у гостьовому куточку Мейсонової кімнати під пекучими лампами сидів дактилоскопіст. Він обережно викрутив електричною викруткою гвинти.

Широкий срібний браслет тримався на оксамитовій ювелірній підставці, закріплений таким чином, щоб зовнішня поверхня прикраси нічого не торкалася.

— Неси його сюди, — сказав Мейсон.

Знімати з браслета відбитки було б набагато легше у Відділі ідентифікації при Балтиморському поліцейському відділку, де дактилоскопіст працював удень, але Мейсон обіцяв великий приватний гонорар готівкою і вимагав, аби роботу виконували просто в нього на очах. Чи на оці, як злісно подумав дактилоскопіст, виставляючи браслет із підставкою та іншим гамузом на фарфорову тацю, яку тримав слуга.

Слуга підніс тацю до окуляра Мейсона. Він не міг поставити її на кільце волосся, що покоїлося над серцем Мейсона, оскільки апарат штучного дихання безперервно рухав грудну клітку, то вгору, то вниз.

На товстому браслеті виднілися смуги запеченої крові, на фарфорову тацю опадали висохлі пластівці. Мейсон оглянув усе крізь окуляр на єдиному оці. За браком лицьових м’язів вираз на його обличчі не змінився, проте єдине око загорілося.

— Пороши, — мовив він.

Спеціалісту видали копію відбитків із горішнього боку дактилоскопічної картки доктора Лектера, яку отримали у ФБР. Шостий відбиток на зворотному боці та ім’я зазначені не були.

Дактилоскопіст наклав між запеченою кров’ю шар порошку. Зазвичай він надавав перевагу порошку під назвою «драконова кров», але той був надто подібний за кольором до засохлої крові на браслеті, тож спеціаліст обрав чорний, яким наразі обережно вкривав срібну поверхню.

— Є відбитки, — сказав він, коли покинув витирати голову, спітнілу від пекучих ламп гостьового куточка.

При такому світлі було добре фотографувати, і він зробив кілька знімків in situ, перш ніж зняв для порівняння під мікроскопом.

— Середній та великий пальці лівої руки, збіг за шістнадцятьма ознаками — достатньо, щоб подати в суді, — зрештою мовив дактилоскопіст. — Без сумніву, той самий хлопець.

Суд Мейсона не цікавив. Бліда рука вже повзла покривалом до телефону.

Розділ 31

Сонячний ранок на гірських пасовиськах, що лежать у глибині масиву Дженнардженту в центральній частині Сардинії.

Шестеро чоловіків, четверо сардинців та двійко римлян, працюють під легким навісом, збитим із деревини, взятої з навколишнього лісу. Вони видають тихі звуки, які, здається, тільки підсилює неосяжна тиша гір.

Під навісом — величезне дзеркало в позолоченій рамі в стилі рококо, почеплене на крокви, з яких і досі сходить кора. Дзеркало висить над добротним загоном для худоби з двома воротами, одні з яких виходять на пасовище. Інші ворота влаштовані на манер голландських дверей — нижню і верхню половини можна прочиняти окремо. Земля під голландськими воротами залита цементом, але решта загону встелена чистою соломою, наче