Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

в Криму – це справа самих кримчан. Але вважаю, що кримські татари мають повне право на свою національну палату в місцевому парламенті, на квоту представництва в органах виконавчої влади»[364]. Друга палата кримського парламенту мала формуватися на основі Меджлісу кримськотатарського народу, до її складу потрібно було ввести депутатів від національних меншин півострова, зокрема караїмів, греків тощо. Особливу увагу мали б звернути на кримських татар, які з чужої злої волі втратили свої землі й Батьківщину. Керуючись такими міркуваннями, кримчани мали б згадати про свій моральний борг перед кримськотатарським народом. «Повинен діяти якийсь духовний суд пам’яті», – наголошував В’ячеслав Чорновіл. Крім того, абсурдно, на його переконання, звинувачувати переселенців та їхніх нащадків у привласненні чогось там. Потрібно визнати реалії. «Просто треба посунутися тим, хто сидить у Криму за столом народів, і впевнитися, що місця вистачить усім – і колишнім переселенцям, і татарам, які повертаються. Треба разом будувати дім для кожного і спільний дім – Крим. Шлях боротьби, протистояння – шлях до безвиході, і може бути багато крові»[365]. Пошук компромісних рішень, співпраця, розбудова автономного утворення на основі взаєморозуміння між усіма етнічними спільнотами призвели б до процвітання Криму в складі України. Таким, принаймні, бачив його В’ячеслав Чорновіл.

Зміни в Криму потрібно було розпочати з «перезавантаження» влади. «Я вважаю, – говорив Чорновіл, – що треба якомога швидше провести нові вибори до Верховної Ради Криму. Бо той „орган“, який діє там тепер, – це все та ж колишня облрада. Після проведення демократичних виборів Верховна Рада Автономної Республіки, напевне, матиме інший склад, який знайде спільну мову з Меджлісом»[366].

Розвиток ситуації в Криму та загалом в Україні відрізнявся від того, яким його волів бачити В’ячеслав Чорновіл. Це сталося ще й тому, що Президентом України громадяни обрали вихідця з колишньої комуністичної номенклатури Леоніда Кравчука, а відтак Україна не пішла шляхом швидких перетворень услід за східноєвропейськими державами, де вищі керівні посади обійняли активісти національних рухів спротиву комуністичним режимам.

Президент Леонід Кравчук не провів швидкої трансформації політичної влади. Після відновлення Української держави старі кадри залишилися на своїх місцях. Не відбулося виборів до Верховної Ради Криму. Залишившись без опіки з боку КПРС, владна верхівка півострова користалася зі зв’язків із забороненою Компартією в уряді та парламенті України для збереження своїх позицій, по суті, використовувала нездатність Президента Леоніда Кравчука взяти під контроль розгортання децентралістських процесів в Україні, нормалізувати ситуацію в регіонах. Керівництво автономії намагалося нав’язати центральному уряду перемовини у форматі двох рівноправних суб’єктів державно-політичного переговорного процесу. Більшість українських політиків такі домагання вважали неприйнятними. Про недопустимість таких перемовин висловлювався В’ячеслав Чорновіл. У розмові з Леонідом Кравчуком він зауважив, що підписання такого договору призведе до оформлення своєрідного міні-СНД[367]. Президент погодився з В’ячеславом Чорноволом щодо недоцільності такого договору з Кримом, який є і залишиться частиною України на правах автономії, однак якихось послідовних і рішучих дій щодо посилення української присутності на півострові не здійснював.

Натомість кримське питання дедалі інтенсивніше педалювали представники російських державних інституцій. 23 січня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила резолюцію про розгляд парламентською комісією питання щодо конституційності акту передання Криму Україні в 1954 році. Дехто з російських політиків, серед них і представники демократичних партій, зокрема Анатолій Собчак, заявляли, що Крим ніколи не належав Україні, відтак Росія має всі права забрати його собі. Дістаючи не лише моральну, а й організаційну і фінансову підтримку від Росії, кримські апологети сепаратизму розгорнули чергову кампанію з нагнітання політичної ситуації на півострові. Республіканський рух Криму та низка інших проросійських організацій у лютому-березні 1992 року розпочали збирання підписів щодо проведення чергового референдуму, на якому мав би бути визначений майбутній статус Криму. Зібравши до кінця квітня 1992 року 180 тисяч підписів, вони вимагали від Верховної Ради Криму ухвали про референдум.

Використовуючи збирання підписів як засіб тиску на Київ, колишня компартійна верхівка Криму добилася вигідного для себе закону про розмежування повноважень між центральною державною владою і структурами автономії. Однак, відчувши слабкість центральної влади, згодом вдалася до чергових сепаратистських кроків, керованих східним сусідом. 5 травня 1992 року Верховна Рада Криму ухвалила «Акт державної самостійності Республіки Крим», наступного дня – Конституцію, яка проголошувала верховенство права автономії на цій території, запроваджувала кримське громадянство, передбачала можливість здійснювати самостійну зовнішню політику. Тобто керівництво автономії наділило себе надзвичайними повноваженнями, які суперечили загальнодержавному законодавству й Конституції України. Водночас кримські депутати ухвалили рішення про проведення референдуму щодо статусу Криму. Під час ухвали цих рішень біля Верховної Ради Криму майоріли російські прапори, було порвано державні прапори України, побито голову кримської партійної організації Руху, депутата міськради Валентина Тамбовцева. Усе це неподобство відбувалося за відсутності будь-якої реакції з боку кримських правоохоронних органів.

Ухвали Верховної Ради Криму та події під її стінами збурили суспільно-політичну ситуацію на півострові та загалом в Україні. Повсюдно звучали різноманітні варіанти розгортання подій, пропонувалися різні підходи до розв’язання конфліктної ситуації. Провідна українська національно-демократична сила – Народний Рух України, співголовою якого був В’ячеслав Чорновіл, – 9 травня 1992 року оприлюднила заяву стосовно подій у Криму. В ній провина за антидержавні дії сепаратистських сил на півострові покладалася на консервативну більшість у Верховній Раді УРСР та її тодішнього керівника, оскільки саме вони ухвалили рішення про утворення такого формату автономії. Президент та уряд України звинувачувалися у відсутності належної протидії втручанню в справи України сусідньої держави, у допущенні розгортання в Криму фінансованої ззовні широкої антиукраїнської пропагандистської кампанії. У заяві також піддавалися критиці формально реформована з КДБ Служба безпеки України, органи прокуратури, внутрішніх справ, які виявилися неспроможними захищати українські інтереси. Особливо дошкульна критика прозвучала на адресу засобів масової інформації через їхній непрофесійний підхід до формування інформаційної політики країни, зокрема через відсутність українського інформпростору в Криму. Наголошувалося на провальній політиці «умиротворення» і безперспективних поступок, яка врешті призвела до об’єднання групки проросійських сил із правлячою на півострові колишньою партноменклатурою. Все це, на переконання рухівців, спричинило загрозу кривавої усобиці. Для недопущення відкритого конфлікту в автономії Рух вимагав, по-перше, розпустити тимчасову Верховну Раду Криму як таку, що не була обрана як парламент населенням півострова й перевищила повноваження, передбачені Конституцією України і законом про статус Криму; по-друге, анулювати Верховною Радою України незаконний акт про самостійність Криму; по-третє, скасувати призначений на 2 серпня 1992 року незаконний референдум; по-четверте, на період до обрання законної Верховної Ради Криму ввести на півострові президентське правління; по-п’яте, притягнути до кримінальної відповідальності за державну зраду з метою порушення територіальної цілісності України «гекачепіста Багрова» та інших організаторів незаконного акта; по-шосте, всебічно підтримати повернення на історичну батьківщину кримських татар та інших депортованих народів і гарантувати їхнє право на самовизначення; врешті, оголосити через дипломатичні канали категоричний протест проти втручання Росії у внутрішні справи України[368].

9—10 травня