Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

1992 року в Сімферополі відбулося засідання Меджлісу, на якому обговорили злочинні рішення Верховної Ради Криму. В ухваленій на засіданні заяві засудили дії кримської влади та звернулися до Президента України та Верховної Ради України з клопотанням «негайно припинити незаконні дії адміністрації Криму, спрямовані проти національних інтересів кримськотатарського народу і на підрив громадського миру на півострові»[369]. На кримськотатарському мітингу 18 травня 1992 року лунали заклики добиватися від українського парламенту визначення статусу Криму як національно-територіального утворення в складі Української держави.

Напередодні цих подій низка депутатів міських і районних рад м. Євпаторії, м. Красноперекопська, Чорноморського, Радянського і Первомайського районів Криму оголосили про намір у разі проголошення незалежності півострова ініціювати перехід цих районів до Херсонської області[370].

13 травня 1992 року ситуацію в Криму обговорили на засіданні Верховної Ради України. У дискусіях навколо кримського питання і у випрацюванні рішення щодо характеру реагування на події на півострові взяв активну участь і В’ячеслав Чорновіл. Звертаючись у своєму виступі до народів Криму, які, на його переконання, були єдиними, хто міг відвернути біду, він висвітлив суть критичної ситуації. «Невже, кримчани, – говорив він, – не бачите, що Крим сьогодні став найбільш консервативним куточком України, справжнім заповідником партократії, зоною бюрократичного свавілля. Багрову, Грачу та їхнім соратникам нема діла до інтересів не тільки кримських татар, українців, але й росіян. Їм хочеться втриматися на плаву, зберегти на заповідному півострові запроваджені десятиліттями порядки»[371]. В’ячеслав Чорновіл зауважив, що з часу виникнення автономії не було створено хоч якоїсь бази для розв’язання кримськотатарського питання, не порушувалися навіть питання місцевого самоврядування, економічного розвитку півострова та поліпшення добробуту населення. Навпаки, влада свою неспроможність вирішувати конкретні питання хотіла замаскувати ідеєю самостійності, щоб відволікти увагу населення від нерозв’язаних проблем, а отже, вела Крим до стану Куби – «злиденного заповідника комунізму, відірваного від цивілізації». В’ячеслав Чорновіл вкотре наголосив, що економічно самостійний Крим цілком нежиттєздатний і йому не допоможуть дотації від Росії. «Невже хтось насправді вірить, – звертався він до кримчан, – що Криму поможуть щедрі мільярди сусіда, який сам потерпає від економічного лиха і не в стані розібратися зі своїми численними автономіями?»[372]

В’ячеслав Чорновіл пропонував вирішити кримську кризу через: 1) визнання Верховною Радою України неконституційності акта Верховної Ради Криму від 5 травня 1992 року; 2) відміну зверху та бойкоту знизу референдуму, який не міг дати об’єктивного результату через високу ймовірність фальсифікації; 3) визнання Меджлісу повноправним представницьким органом кримськотатарського народу; 4) позбавлення Кримської обласної ради статусу Верховної Ради Криму (адже вона у такому статусі населенням Криму не обиралася); 5) якнайшвидше проведення прямих виборів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. До більш рішучих заходів В’ячеслав Чорновіл не закликав, вважаючи, що їх не наважаться реалізувати ні Президент, ні уряд України.

В’ячеслав Чорновіл був переконаний у тому, що зробити висновок з непростих подій і розв’язати гострі проблеми мають самі кримчани. «Останнє слово в драмі Криму, що затяглася, – наголошував він, – повинні нарешті сказати з нашою допомогою не групки авантюристів, а народи Криму. Від них у першу чергу залежить те, щоб багрово-коричнева пожежа, що спалахнула в Криму, була все-таки погашена і Крим, а разом з ним і вся Україна, не були втягнуті в економічну катастрофу і хаос міжусобиць»[373].

Врешті-решт депутати Верховної Ради України проголосували за зупинення дії рішень парламенту автономії, визнавши їх такими, що суперечать Конституції України. До 20 травня 1992 року кримські парламентарії мали скасувати свої протиправні постанови. Простежити за відновленням конституційного правопорядку в автономії депутати запропонували Президенту України.

Зіштовхнувшись із консолідованою протидією української влади, Верховна Рада Криму 20 травня 1992 року скасувала акт про самостійність і оголосила безстроковий мораторій на референдум щодо статусу Криму. Надалі, не побачивши якихось послідовних адміністративних кроків з боку Леоніда Кравчука, кримська верхівка на чергових перемовинах із центральною владою спробувала не лише зберегти наявні права, а й розширити їх. За підсумками перемовин були поглиблені домовленості про розмежування повноважень між владними структурами Києва й Криму. Відповідно до них закріплювалась обов’язковість дотримання українських законів на території Криму, у разі якщо вони не суперечать ухваленим у межах повноважень місцевим законам автономії; збільшувався вплив керівництва автономії на силові структури; вводилося регіональне громадянство; розширювалися можливості підтримання зовнішніх відносин із іншими країнами та міжнародними організаціями. Фактично кримська верхівка, незважаючи на відміну своїх одіозних ухвал, одержала солідні дивіденди від травневого загострення. Центральна влада не використала всіх наявних ресурсів для розв’язання проблеми, і її вчергове відтермінували. Керівники півострова надалі використовували для розширення своїх повноважень слабкість центральної української влади та за допомогою сепаратистських гасел нейтралізовували громадське невдоволення погіршенням умов життя.

Про «замороження» очевидного конфлікту В’ячеслав Чорновіл висловився вже наприкінці травня 1992 року. На його переконання, напружену ситуацію на півострові спричинила бездіяльність Президента, уряду, СБУ, органів внутрішніх справ. Він запевняв, що якби українські виборці довірили йому очолити країну, то він не допустив би такого розвитку подій. «Не спостерігав би спокійно, – наголошував він, – як десятки мільйонів карбованців ідуть на пропаганду – антиукраїнську й прокомуністичну. Я проти перетворення Криму на другу Кубу, де буде правити партократія. Я б звернувся до кримчан з переконливим словом. Завжди можна знайти переконливі засоби. І, звичайно ж, послав би в Крим не „агітпоїзди“, а розумних економістів, політологів, істориків, які здатні закликати до розуму й здорового глузду населення півострова. Президент уже давно повинен був побувати в Криму, щоб роз’яснити свою позицію. І я б туди давно поїхав»[374]. Ознайомившись на місці із суспільно-політичною, соціально-економічною, культурною ситуацією, В’ячеслав Чорновіл насамперед вжив би заходів із повернення української інформаційної присутності в Криму, через ЗМІ провадив би інформаційно-роз’яснювальну роботу. Він мав досвід налагодження управління українською областю в умовах тиску й блокади ззовні, спроб маніпулювання громадською думкою за допомогою ЗМІ та різних структур. Наступною його дією були б перевибори представницьких органів влади півострова з метою оновити кадри з урахуванням запитів кримчан. В’ячеслав Чорновіл добивався б також забезпечення прав кримськотатарського народу в усіх сферах життя кримського суспільства. Комплексний підхід до вирішення кримського питання, в розумінні В’ячеслава Чорновола, в жодному разі не передбачав би силового розв’язання.

Робоча поїздка в Запорізьку область. У центрі: В. Чорновіл. Лютий 1999 р.

До нагнітання протистояння в Криму і застосування силових сценаріїв розв’язання конфлікту підштовхувала, натомість, російська сторона. У подіях на півострові найактивнішу участь брали військовослужбовці Чорноморського флоту, які підпорядковувалися Москві. 21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила рішення про незаконність акта передання Криму Україні, хоча наступного дня у зверненні до Верховної Ради України російські парламентарі зазначили, що Росія не висуває територіальних претензій до України, підтверджує недоторканність існуючих кордонів між державами. Верховна Рада України