Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

зміну порядку формування верхньої палати російського парламенту. Так, у результаті законодавчих змін 2000 р., замість входження «за посадою» губернаторів (глав суб’єктів РФ) та спікерів регіональних парламентів до складу Ради федерації, сюди входили по два представники від кожного суб’єкта Російської Федерації: по одному від законодавчого (представницького) й виконавчого органів державної влади суб’єкта РФ[8]. Цим було суттєво послаб­лено позиції регіональних еліт у політичному житті Росії та значно посилено владу президентських структур — особливо після законодавчих змін у 2004 р. (див. вище);

утвердження гегемоністської партійної системи і формування «партії влади». У 2006 р. «Єдина Росія» заявила про «партизацію» політичного процесу в краї­ні», що, за твердженням секретаря президії генеральної ради партії «Єдина Росія», віце-­спікера Державної думи В. Володіна, цілком можливо в умовах сильної президентської влади[9]. Отримавши конституційну більшість у Держдумі на виборах у 2007 р., «Єдина Росія» фактично стала представником виконавчої влади у парламенті та втілювачем кремлівських законодавчих ініціатив, що сприя­ло нівелюванню інституту парламентаризму як демократичного механізму правотворчості й ліквідації системи поділу влади;

встановлення контролю та уніфікацію засобів масової інформації. Зокрема, фактична націоналізація медіа в Росії на початку 2000-­х — «справа НТВ», ТНТ, НТВ-­Плюс — перетворила їх на «активних провідників» кремлівської пропаганди та потужні інструменти консолідації режиму;

домінування колективістських цінностей та культ «сильної руки», відсутність реальних механізмів впливу громадян на російську владу. Посилення централізованого регулювання суспільних відносин та захист прав виключно за ініціативою держави, з одного боку, підживлювало патерналістські, «традиціоналістські» та конформістські настрої в російському суспільстві, а з іншого — сприяло формуванню пасивного громадянства.

Традиції культу особи за часів СРСР та особливості російської моделі організації влади зумовили стійкість патерналістських настроїв пострадянського російського суспільства. Виразне бажання «сильної руки», що було вдало використане політтехнологами та наклалося на значне зростання доходів РФ від торгівлі енергоресурсами з початку 2000-х років, сформувало феномен культу президента В. Путіна в сучасному російському суспільстві.

Простота у спілкуванні з журналістами чи пересічними громадянами під час масових заходів разом із показною жорсткістю до чиновників у ході нарад та офіційних зустрічей сприяли формуванню образу «свого» правителя. Знамените висловлювання «мочити в сортирі», виголошене 24 вересня 1999 р. в Астані, попри свій напівкримінальний стиль, згодом стало візитною карткою націо­нального лідера, який перебуває в одному смисловому і ціннісному полі зі своїми співвітчизниками, але має необхідну волю і принциповість, щоб керувати цілою державною машиною.

Сформована В. Путіним модель політичного устрою характеризується передусім тим, що не допускає реальної політичної конкуренції, що сприймається як загроза існуючому режимові. Водночас розвиваються імітаційні форми політичних інститутів, які перебувають під контролем влади. З одного боку, така система виглядає ефективно керованою, але в сучасних реаліях це не так. Вибудувана під уявлення Путіна, вона втрачає потенціал використання альтернативної точки зору, що породжує не­адекватне сприйняття реальних процесів і призводить до незбалансованих управлінських рішень.

Утім, така політика в цілому підтримується населенням РФ. Так, за даними дослідження «Левада-­Центру» від 17 лютого 2016 р., уявлення про те, що демократія за зразком західних країн є найкращим типом політичної системи, поділялися практично третиною населення наприкінці 90-х років і в 2011—2012 рр., однак нині підтримуються мінімальним числом росіян (13 %). Чимало респондентів (37 %) найкращим типом називають радянську політичну модель, підтримка якої переважала протягом усіх років вимірів, за винятком 2008 р., коли на тлі зростання добробуту населення збільшилася частка тих, хто найкращою вважав передусім «нинішню систему», яку сьогодні підтримують 23 %[10].

Ці погляди в основному є результатом цілеспрямованої інформаційної політики, яка, починаючи з 2000-­х, проводиться президентом/прем’єром В. Путіним.

Культ Путіна збудовано значною мірою зусиллями державних та підконтрольних владі ЗМІ, передусім телебачення, які за будь-­яких умов виставляють його виключно у сприятливому та позитивному світлі[11]. Невипадково саме телебачення з 2009 р. залишається для абсолютної більшості (86 %) росіян найпопулярнішим джерелом інформації.

Згідно з останніми опитуваннями, 20 % росіян повністю довіряють Путіну, 58 % — швидше довіряють. Коливання рейтингу протягом усіх 16 років незначні: за винятком 2012—2013 рр., коли рейтинг становив 59 %, загальний рівень довіри росіян до свого президента зберігається в межах кількох пунктів від 80 %[12]. Головними досягненнями президента росіяни вважають зміцнення армії і міжнародних позицій Росії у світі, а невдачами — боротьбу з корупцією, відсутність підвищення рівня життя громадян чи зростання зарплат і пенсій. Останні категорії явно перебувають у відан­ні уряду, чим пояснюються його низькі рейтинги[13].

Водночас політична стійкість путінської авторитарної системи повністю залежить від наявних природних ресурсів та багатства, яке здобуте на них[14].

Активізація протестних рухів на території Російської Федерації після виборів до Державної думи VI скликання (акція руху «Солідарність», мітинги на Болотній площі, проспекті Академіка Сахарова, Пушкінській площі, «Марш мільйонів» та ін.), а також результати самих виборів («Єдина Росія» втратила конституційну більшість у парламенті) засвідчили початок кризи кремлівського режиму та нагальність віднаходження «нових» підстав його легітимації. Окреслена у посланні президента Д. Медвєдєва до Федеральних зборів наприкінці грудня 2011 р. комплексна реформа політичної системи Росії[15] не могла бути прийнятною, оскільки суперечила основним засадам моноцентризму влади.

Політичний монополізм в Росії обумовлений цілою низкою чинників, але збереження такого стану є прямим наслідком інституційної слабкості та низької ідеологічної привабливості основних політичних конкурентів режиму В. Путіна — ліберально-­демократичних сил та радикальних націо­налістичних середовищ.

У політичному спектрі РФ існує багато політичних партій, які використовують ліберальні ідеї як засадничий елемент своєї діяльності. Проте більшість із них виконують декоративну функцію, створюючи лише видимість політичного плюралізму. До таких належать, наприклад, близька до влади ЛДПР та десятки «партій-­спойлерів», покликаних передусім розмити ліберальне поле та поширити політичну апатію серед громадян.

Серед партій, що системно сповідують ліберальні принципи, можна виділити «ПАРНАС» та «ЯБЛОКО», а також менш відомі: «Партию прогресса», «Демократический выбор», «Либертарианскую партию», «Партию 5-­го декабря». Попри відданість схожим принципам, усі спроби об’єднати зусилля ліберально-­демократичних сил Росії є малоефективними. Так, створена наприкінці 2015 р. Демократична коаліція проіснувала менш як півроку: до її розвалу призвела спецоперація влади з дискредитації впливових лідерів позасистемної опозиції М. Касьянова та О. Навального, інструментом якої стали компрометуючі сюжети на федеральних телеканалах. Це негативно позначилося на електоральних шансах ліберально-­демократичних партій.

Таким чином, ліберал-­демократичне середовище РФ у політико-­ідеологічному контексті сьогодні не здатне конкурувати з існуючим режимом. Основними причинами слабкої громадської підтримки позасистемної опозиції є: неспроможність існуючих політичних утворень сформувати синхронний порядок денний, слабкий особистісний потенціал їх керівників, непопулярність у Росії ліберальних поглядів (особливо позиціонування з «україн­ського питання»), ефективна провладна контрпропаганда з демонстрацією того, наскільки небезпечно бути не згодним із позицією режиму.

Якщо говорити про ідеологію російського націоналізму, то вона