Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Для мене честь познайомитися з вами. Звіряю себе до ваших рук, сподіваючись дістати науку, що вирятує мене з пітьми неуцтва й розчахне переді мною двері цієї очолюваної вами Аркадської академії [34].

Бермео Пумарес звів догори брови й уважніше приглянувся до розмовниці.

– Мені починає здаватися, що ви здатні вирятуватися самі й не потребуєте будь-чиєї підпомоги, а неуцтво ваше значно поступається вашому зухвальству. Я свідомий того, що надмірне споживання книжок перемінило мою мову, налаштувавши її на бароковий лад, одначе це ще не значить, що треба кпити зі старого професора.

– Мені ніколи в житті не спало б на думку кпити з вас.

– Еге ж. По їхній мові пізнаєте їх [35]. Алісіє, ви мені припали до вподоби, хоч це, може, й не очевидно. Проходьте всередину і йдіть просто до віконечка. Скажете Пурі, нехай випише вам абонемент.

– Чим я можу вам віддячити?

– Приходьте сюди й читайте хороші книжки, ті, які вам хочеться читати, а не ті, які я або хтось іще порекомендують вам як обов’язкові до прочитання, бо ж я, попри мою схильність до пишномовності, не є зарозумілим всевідою.

– Я так і зроблю, будьте певні.

Ось так Алісія отримала свій читацький квиток до Національної бібліотеки Іспанії. Той вечір став першим із багатьох, проведених у просторій читальній залі, коли Алісія видобувала на світ Божий ті скарби, що їх людській думці вдалося нагромадити за цілі століття. Не раз, відірвавши очі від книжки, вона зустрічалася зі совиним поглядом дона Бермео Пумареса, який мав звичку прогулюватися залою, щоб подивитися, що читають його гості, і витурити з бібліотеки тих, хто прийшов туди поспати чи пошушукатися, адже, як казав директор, люди, розум яких або спить, або ласий до базарних пліток, мають до своїх послуг цілий світ за цими дверима.

Відтоді минув рік, коли одного разу Бермео Пумарес, що за весь цей час уже переконався в читацькій натурі Алісії та її щирій зацікавленості книжками, запросив її до підсобного приміщення й розчахнув перед нею двері відділу, зачиненого для загалу. Там, як пояснив він, зберігалися найкоштовніші бібліотечні примірники, і потрапити до цього відділу могли тільки привілейовані власники особливого абонемента, який видавався окремим академікам і науковцям для їхніх розслідів.

– Ви ніколи не казали мені, якому фаху присвятили своє земне існування, одначе ніс мені підказує, що ви маєте справу з розслідженнями, і я кажу не про відкриття похідних продуктів пеніциліну й не про відновлення загублених віршів Архіпресвітера Ітського [36].

– А ви на правильному шляху.

– Я все своє життя на правильному шляху. Проблемою нашої коханої країни є дороги, а не подорожні.

– Щодо мене, то мені шлях вказує не Господь, а установа, яку ваша вельможність назвала би державним апаратом безпеки.

Бермео Пумарес повільно кивнув.

– Ви наче скринька з сюрпризом, Алісіє. Із тих, які краще не відчиняти, щоб не бачити сюрпризів, які там заховані.

– Мудра думка.

Пумарес простягнув їй абонемент зі своїм ім’ям.

– У будь-якому разі, перш ніж піти, мені хотілося забезпечити вам дослідницький абонемент, щоб ви могли навідатися до цього місця в будь-який час.

– Перш ніж піти?

Пумарес прибрав відповідного виразу обличчя.

– Секретар міністра дона Маурісіо Вальса був такий ласкавий довести до мого відома, що мене звільнено з посади наказом, який має зворотну дію, і що моїм останнім днем на чолі цієї установи була вчорашня середа. Рішення пана міністра, либонь, спричинене багатьма факторами, серед яких вирізняються, з одного боку, мій вочевидь недостатній запал стосовно священних принципів нашого Національного руху, хай якими б вони не були, а з другого – зацікавленість свояка згаданого державного мужа в тому, щоб обійняти місце директора Національної бібліотеки Іспанії, адже якомусь йолопові, мабуть, здається, що гучна посада дає в певних колах майже таке саме визнання, як запрошення до президентської ложі на матч мадридського «Реала».

– Мені дуже шкода, доне Бермео. Справді.

– Не шкодуйте. Дуже рідко в історії цієї країни на чолі культурної установи перебувала кваліфікована людина або ж хоча б не безпросвітній неук. Щоб цього не сталося, застосовується суворий контроль, а численний штат чиновників навчений перешкоджати цьому. Меритократія [37] і середземноморський клімат несумісні між собою. Гадаю, це та ціна, яку ми платимо за найкращу в світі оливкову олію. Те, що Національною бібліотекою Іспанії керував – нехай навіть лише трохи більше року – досвідчений бібліотекар, сталося випадково, і видатні розуми, що вершать нашу долю, виправили це непорозуміння, тим паче коли є сила-силенна родаків і свояків, яких можна найменувати на цю посаду. Можу сказати лише одне: мені вас бракуватиме, Алісіє. Вас, ваших таємниць і ваших шпильок.

– Мені вас теж бракуватиме, доне Бермео.

– Я повертаюся до мого прекрасного Толедо, чи то пак до того, що від нього залишилося. Сподіваюся, мені вдасться винайняти кімнату в якомусь спокійному будиночку на пагорбі, з якого можна буде насолоджуватися краєвидами міста. Там я проведу решту своїх змерхлих днів, буду пудити на берегах Тахо й перечитувати Сервантеса, а також усіх його противників, більшість із яких мешкала недалеко звідси, однак не змогла ані на крихту змінити курс цього судна, попри все золото й усю поезію їхньої доби.

– Може, я чимось могла б вам допомогти? Я не пишу віршів, однак ви здивувалися б, які стилістичні засоби я маю до своїх послуг, щоб із легкістю розхитати нерозхитуване.

Пумарес довго дивився на неї.

– Я б не здивувався. Але я б на це не наважився, я сміливий тільки з невігласами. До того ж, хоча ви цього ще не усвідомлюєте, ви й так мені неабияк допомогли. Щасти вам, Алісіє!

– І вам щасти, маестро.

На обличчі Бермео Пумареса з’явилася усмішка, широка й відкрита. Уперше й востаннє Алісія бачила, як він усміхається. Бібліотекар міцно потиснув їй руку і стишеним голосом промовив:

– Скажіть-но мені одну річ, Алісіє. Дуже мені цікаво знати: окрім вашого захоплення світом Парнасу, потягу до знань та інших звичних причин, що насправді приводить вас до цього місця?

Дівчина стенула плечима.

– Спогади, – відказала вона.

Бібліотекар зацікавлено звів брови.

– Спогади дитинства. Про місце, яке приверзлося мені, коли я була на межі життя й смерті. Багато років тому. Собор, побудований із книжок…

– А де це сталося?

– У Барселоні. Під час громадянської війни.

Бібліотекар спроквола кивнув, усміхаючись мовби сам до себе.

– Кажете, це вам приверзлося? Ви впевнені?

– Майже.

– Певні знання підбадьорюють, однак