Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

— Твій сігіль! — крикнув йому у вухо. — Телепортуй нас звідси!

Буе та Банг, озброєні скімітарами, зіткнулися у дверях та зав’язли в них, повністю заклинившись. Жоден і не подумав про те, аби дати дорогу іншому. Одвірок тріщав.

— Телепортуй нас! — Ґеральт схопив Дегерлунда за волосся, відвів йому голову назад. — Зараз! Інакше я переріжу тобі кадик.

Буе та Банг випали з дверей разом із фрамугою. Паштор знайшов арбалет та підняв його.

Дегерлунд тремтячою рукою розхилив сорочку, викричав закляття, але за мить до того, як їх охопила темрява, вирвався від відьмака та відкинув його. Ґеральт упіймав його за мереживний манжет і спробував притягнути ближче, але в ту саму мить портал спрацював, і всі відчуття, у тому числі й дотик, зникли. Він відчув, як якась стихія всмоктує його, шарпає та крутить ним, наче вир. Холод паралізував. На мить. Одна з найгірших та найпаскудніших митей його життя.

Він гепнувся об землю так, що аж загуло. Навзнак.

Розплющив очі. Навколо панував чорний морок, непроглядна темрява. «Я осліп, — подумав він. — Втратив зір?»

Не втратив. Просто була дуже темна ніч. Його— як це вчено називав Дегерлунд— tapetum lucidum діяли, вихоплюючи все світло, яке можна було вихопити. За мить він розпізнавав уже навколо абриси якихось дерев, кущів чи заростей.

А над головою, коли розійшлися хмари, він побачив зорі.

Інтерлюдія

Назавтра

Треба було віддати їм належне: будівельники з Фіндетанна зналися на своїй роботі й не лінувалися. Хоча сьогодні він уже бачив їх у ділі кілька разів, Шевлов із цікавістю спостерігав за встановленням чергового копра. Три поєднані колоди створювали ко́зла, до верхівки яких кріпили колесо. На колесо заводили мотузку, а до неї прикручували масивну окуту колоду, яку фахово називали бабою. Покрикуючи ритмічно, будівельники тягнули за мотузку, підіймали бабу на саму верхівку козел, після чого швидко її відпускали. Баба з розмаху падала на поставлений унизу стовп, забиваючи його глибоко в землю. Достатньо було трьох, максимум чотирьох ударів бабою, аби стовп ставав, як вмурований. Будівельники миттю розмонтовували копер та вантажили його елементи на віз, у той час як один із них залазив на драбину й прибивав до стовпа емальовану бляху з гербом Реданії— срібним орлом на червоному полі.

За допомогою Шевлова та його вільної компанії— як і за допомогою копрів та їхньої обслуги— провінція Приріччя, що входила до складу королівства Реданія, нині збільшила свою площу. Досить відчутно збільшила.

Майстер будівельників підійшов, витираючи чоло капелюхом. Він спітнів, хоча не робив нічого, якщо не мати на увазі кидання «курвами». Шевлов знав, що майстер запитає, бо запитував він щоразу.

— Наступний де? Пане командире?

— Покажу, — Шевлов розвернув коня. — Рушайте слідом.

Фурмани шмаганули волів— машинерія будівельників розмірено рушила хребтом узгір’я, ґрунтом, дещо розм’яклим після вчорашньої грози. Скоро вони опинилися біля чергового стовпа, оздобленого чорною бляхою, розмальованою ліліями. Стовп уже лежав, затягнений у кущі, компанія Шевлова встигла про це подбати. «Ото так перемагає прогрес, — подумав Шевлов, — ото так тріумфує технічна думка. Засаджений вручну темерійський стовп виривається й валиться умить. Забитий копром реданський стовп так легко із землі не витягнеш».

Він махнув рукою, указуючи будівельникам напрямок. Кілька стайє на південь. Аж за село.

Мешканців села— якщо ті кілька халуп та сараїв заслуговували на цю назву— вершники з компанії Шевлова вже зігнали на майдан і тепер кружляли навколо натовпу, здіймаючи пил, напирали на зігнаних конями. Ескерак, як завжди, гарячий, пригощав їх, не жаліючи, батогом. Інші крутилися на конях біля хат. Собаки гавкали, баби вили, дерлися діти.

До Шевлова під’їхало риссю троє вершників. Худий, наче тріска, Йан Малькін, званий Коцюбою. Просперо Басті, краще відомий як Сперрі. Та Елех Мор-Ду, яку звали Дзиґою, ця— на сивій кобилі.

— Зібрані, яко ти й наказав, — сказала Дзиґа, збиваючи на потилицю рисячий ковпак. — Усе село.

— Нехай їх утихомирять.

Зігнані стихли не без допомоги нагайок та київ. Шевлов під’їхав ближче.

— Як зветься ця діра?

— Воля.

— Знову Воля? Ні на гріш фантазії в цих хамів. Веди будівельників далі, Сперрі. Покажи, де мають поставити стовп, бо знову з місцем наплутають.

Сперрі свиснув, розвернув коня. Шевлов поїхав до зігнаних. Дзиґа та Коцюба стали збоку від нього.

— Мешканці Волі! — Шевлов звівся на стременах. — Увага, щось скажу! З волі та наказу його величності ласкаво пануючого короля Візіміра повідомляю вам, що нині ця земля, аж до прикордонних стовпів, належить королівству Реданія, а його величність король Візімір є вашим монархом і паном! Йому ви повинні віддавати честь, слухняність та данину. А з рентою та податками ви забарилися! За наказом короля ви маєте віддати той борг відразу ж. Присутньому тут комірникові до шкатулки.

— Як же воно? — крикнув хтось із натовпу. — Як же платити? Ми ж платили вже!

— Данину з нас митарі вже здерли!

— Здерли з вас комірники темерійські. Нелегально, бо тут не Темерія, а Реданія. Самі гляньте, де стовпи стоять.

— Але ж учора ще, — завив хтось із поселенців, — тут Темерія була! Як же воно так? Ми ж, кажемо, платили…

— Права не маєте!

— Хто? — крикнув Шевлов. — Хто це сказав? Я право маю! Маю наказ королівський! А ми є королівським військом! Кажу ось що: хто хоче тут на хазяйнуванні лишитися, має данину сплатити до гроша! Хто опиратиметься, того виженемо! Заплатили Темерії? То ви себе, мабуть, за темерійців маєте? Тоді геть, геть отуди, за кордон! Але з тим лише, що у дві руки взяти зумієте, бо господарство та скотина Реданії належать!

— Розбій! Розбій та насильство воно! — крикнув, виступаючи наперед, великий дядько з буйною чуприною. — А ви— не короля військо, а розбійники! Права не ма…

Ескерак під’їхав та шмагнув крикуна батогом. Крикун упав. Інших заспокоїли держаками списів. Компанія Шевлова вміла давати раду із селянами. Пересували вони кордон десь із тиждень і замирювали вже не одне поселення.

— Жене хтось, — указала нагайкою Дзиґа. — Чи це не Фіш буде?

— Він самий, — заслонив очі Шевлов. — Накажи оту дивачку стягнути з воза та доставити сюди. А сама візьми кількох хлопців, об’їдьте навкруги. Сидять тут самотні поселенці на хуторах та в хатах, треба й їм усвідомити, кому тепер ренту вони сплачувати повинні. А буде котрий чинити опір— ви знаєте, що робити.

Дзиґа по-вовчому посміхнулася, блиснула зубами. Шевлов співчував поселенцям, яких вони провідають. Хоча їхня доля мало його обходила.

Глянув на сонце. «Треба поспішати, — подумав. — До полудня варто б іще кілька темерійських стовпів повалити. І кілька наших забити».

— Ти, Коцюбо,