Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Естергазі деякий час мовчав. Обличчя його було непроникним.

— Я його задарма віддам, Бонгарте, — сказав нарешті глухим голосом. — У подарунок. Щоб було виконаним те, що мало виконатися.

— Дякую. — Бонгарт був явно здивований. — Дякую тобі, Естергазі. Королівський подарунок, воістину королівський… Приймаю, приймаю. І — я твій боржник…

— Ні. Меч для неї, не для тебе. Підійди, дівчино, яка носить ошийник. Придивися до знаків, що витравлені на клинку. Ти їх не розумієш, вочевидь. Але я тобі поясню. Дивися. Лінія, яку точить доля, крута, але веде до оцієї ось вежі. До погибелі, до знищення усталених цінностей, усталеного порядку. Але ото над вежею, бачиш? Ластівка. Символ надії. Візьми цей меч. Нехай буде виконаним те, що має виконатися.

Цірі обережно простягнула руку, делікатно погладила темне лезо із блискучими, наче дзеркала, краями.

— Візьми його, — сказав повільно Естергазі, дивлячись на Цірі широко розплющеними очима. — Візьми його. Візьми у руку, дівчино. Візьми…

— Ні! — крикнув раптом Бонгарт, підскакуючи, хапаючи Цірі за плече, відштовхуючи її різко й сильно. — Геть!

Цірі впала на коліна, камінці подвір’я болісно впилися у долоні, на які вона сперлася.

Бонгарт зачинив ящик.

— Ще не зараз! — загарчав. — Ще не сьогодні! Ще не надійшов час!

— Схоже на те, — спокійно погодився Естергазі, дивлячись йому в очі. — Так, скоріше за все, він ще не надійшов. Шкода.

* * *

— Не дуже те згодилося, високий трибунале, — думки того мечника читати. Ми ж там шістнадцятого вересня були, за три дні перед повнею. А коли поверталися ми з Фано до Рокайну, наздогнало нас підкріплення, Оль Гарсгайм і сім коней. Наказав пан Оль скільки у коня сил гнати за рештою загону. Бо днем раніше, п’ятнадцятого вересня, була різанина у Клермонті… Мені, хіба, про те немає потреби, вельможний трибунал знає ж про різанину в Клермонті…

— Прошу давати показання, не переймаючись тим, про що трибунал знає.

— Бонгарт нас на день випередив. П’ятнадцятого вересня повіз Фальку до Клермонту…

* * *

— Клермонт, — повторив Висогота. — Я знаю те містечко. Куди він тебе відвіз?

— До великого дому біля ринку. Із колонами й арками біля входу. Відразу було видно, що живе там багатій…

* * *

Стіни кімнат було завішено багатими гобеленами та пишними тапісеріями із релігійними, мисливськими й ідилічними сценами за участі роздягнених жінок. Меблі сяяли інкрустаціями та мідними оковками, а килими були такі, що, ступаючи по них, нога провалювалася по кістку. Цірі не зуміла роздивитися подробиць, бо Бонгарт крокував швидко й тягнув її за ланцюг.

— Привіт тобі, Хувенагелю.

У райдузі кольорів, що їх відкидав вітраж, на тлі мисливської тапістерії стояв чоловік чималої товщини, одягнений в аж палаючий золотом каптан і обшиту хутром делію. Хоча перебував він у зеніті чоловічого віку, був облисілим, а щоки в нього звисали, наче у величезного бульдога.

— Привіт, Лео, — сказав він. — А ти, пані…

— Ніяка не пані. — Бонгарт вказав на ланцюг і нашийник. — Вітати не треба.

— Ґречність нічого не коштує.

— Окрім часу. — Бонгарт потягнув за ланцюг, підійшов, безцеремонно поплескав товстуна по череву.

— А ти добряче погладшав, — оцінив. — Честю клянуся, Хувеналю, як ти стоїш на дорозі, то легше тебе перескочити, ніж об’їхати.

— Добробут, — жовіально пояснив Хувенагель і затряс брилями. — Привіт тобі, привіт, Лео. Завжди милий мені твій приїзд, тож і сьогодні я радий безмірно. Справи йдуть на диво добре, так, що хочеться аж через плече спльовувати, тільки грошва брязкає! Лише сьогодні, якщо далеко не шукати, один нільфгардський ротмістр із резерву, провіант-майстер, що займається транспортуванням обладнання на фронт, опилив мене шістьма тисячами військових луків, які я з десятикратним наваром продам у роздріб мисливцям, браконьєрам, розбійникам, ельфам та іншим войовникам за волю. Також задешево купив в одного місцевого маркіза замок…

— А на холеру тобі замок?

— Мушу мешкати достойно. Повертаючись до справ: однією, думаю, я завдячую тобі, Лео. Безнадійний, здавалося б, боржник розрахувався. Буквально хвилину тому. Аж руки в нього тряслися, коли платив. Тип побачив тебе й подумав…

— Знаю, що подумав. Ти отримав мого листа?

— Отримав. — Хувенагель важко всівся, трусонувши черевом стіл так, що аж задзвонили карафки й келихи. — І я все приготував. Ти не бачив афіш? Напевне, голота пообдирала… Люди вже сходяться до театру. Готівка брязкає… Сідай, Лео. Маємо час. Погомонимо, вина нап’ємося…

— Не хочу я твого вина. Напевне казенне, крадене з нільфгардських транспортів.

— Та ти хіба смієшся? То ж «Ест-Ест» з Туссану, грона зібрані, коли наш милостивий імператор Емгир був іще таким манюньким карапузом, що у нічний горщик срав. Добрий то був рік. Для вин. Твоє здоров’я, Лео.

Бонгарт мовчки відсалютував келихом. Хувенагель заплямкав, трохи критично споглядаючи на Цірі.

— То ж ота сарна з великими очима, — сказав врешті, — має гарантувати обіцяну в листі забаву? Мені відомо, що Віндзор Імбра вже під містом. Що веде із собою кількох непоганих зарізяк. Та й пара місцевих рубайлів бачили афіші…

— Чи ти колись розчаровувався у моєму товарі, Хувенагелю?

— Факт, ніколи. Але ж і давно від тебе я нічого не мав.

— Працюю я тепер рідше, ніж раніше. Також думаю, чи не піти мені на відпочинок.

— Для такого потрібен капітал. Може, у мене був би для того спосіб… Вислухаєш?

— Через відсутність іншої розваги. — Бонгарт підсунув ногою стілець, змусив Цірі усістися.

— Ти не думав вирушити на північ? До Цінтри, на Стоки або за Яругу? Чи знаєш, що кожному, хто туди відправиться і захоче оселитися на здобутих територіях, Імперія гарантує наділ у чотири лани землі? І звільнення від податку на десять років?

— Я, — спокійно відповів мисливець за нагородами, — для рільника не підходжу. Не зумів би я ні в землі ритися, ні скотину яку вирощувати. Я занадто вразливий. Як побачу гівно чи черв’яків, так ригати починаю.

— Отак і зі мною, — затряс щоками Хувенагель. — Із усього рільництва я приймаю тільки самогоноваріння. Решта жахлива. Кажуть, що рільництво — фундамент економіки й гарантує добробут. Але я вважаю негідним і принизливим, аби про мій добробут піклувалося щось, що смердить