Читати книгу - "Море-океан"

— Ааа, знову?

— У вас багато лихих спогадів, лікарю. А погані спогади псують життя.

— Це погане життя псує спогади, Маріє.

— Але ж ви не поганий.

— Я накоїв усякого. Страшних речей накоїв.

— Чому?

— Бо вони страшні. Ніхто такого не пробачить. Мене за них не пробачили.

— Не треба більше про це згадувати…

— А ще страшніше ось що: знаю, що якби я сьогодні повернуся туди, то вчинив би так само.

— Припиніть, лікарю…

— Я знаю, що зробив би те саме, точнісінько те ж саме. Хіба це не страхіття?

— Лікарю, благаю…

— Хіба це не страхіття?

— Ночі знову стають прохолодними…

— Так.

— Я б хотів провести вас додому, лікарю, але не хочу залишати на самоті дружину…

— Не треба, не клопочіться.

— Однак… та хочу, щоб ви знали, що я залюбки з вами розмовляю.

— Навзаєм.

— А знаєте, коли ви приїхали торік, люди казали, що ви…

— Гордий та пихатий столичний лікар…

— Так, приблизно. Люди в нас тут підозріливі. Часом доходять дивних висновків.

— А знаєте, що мені розповідали про вас?

— Що я заможний.

— Еге.

— І мовчазний.

— Так. А ще — що ви добра людина.

— Я ж вам казав: часом люди дивних доходять висновків.

— Кумедно. Мріяти про те, щоб жити тут. Такому, як я… пихатому столичному лікареві… Мріяти тут постаріти.

— Мені ви здаєтеся ще замолодим, щоб розмірковувати, де постаріти, хіба ні?

— Може, ваша правда. Утім, це місце так далеко від усього… Часом я питаю себе, чи знайдеться щось таке, що змусить мене покинути цю місцину.

— Не думайте про це. Якщо й випаде покинути нас, то лише через щось дивовижне. А як ні, то це містечко радо буде вашою домівкою.

— Така честь — чути ці слова особисто від мера…

— Ет, не нагадуйте мені про це…

— А зараз мені вже, дійсно, час.

— Звісно. Та приходьте знову, коли забажаєте. Для мене це втіха. І моя дружина дуже радітиме.

— Неодмінно прийду.

— Отже, добраніч, лікарю Савіньї.

— Добраніч, пане Деверіа.

7. Адамс

Як сонце закотилося за вечірній пруг, він іще багато годин не спав. Останнє безневинне надвечір’я в цілому житті.

Потім, вийшовши з номеру, тихо рушив коридором, спинившись напроти останніх дверей. Не замикають дверей у готелі «Альмаєр».

Одна рука на руків’ї, а в другій тримає маленький підсвічник. Миттєвості як голки. Двері розчинилися безшумно. Тиша й пітьма в кімнаті.

Увійшов, поставив підсвічник на письмовий стіл, зачинив за собою двері. Пружина в засуві клацнула в нічній тиші: у напівтіні під укривалами щось заворушилося.

Підійшовши до ліжка, промовив:

— Усе скінчено, Савіньї.

Одне речення, як удар шаблі. Савіньї рвучко скочив у ліжку, затремтівши від жаху, немов ударений батогом. Нишпорив поглядом у теплому світлі кількох свічок, побачив лезо ножа й незворушне обличчя чоловіка, яке багато років намагався забути.

— Тома…

Енн Деверіа поглянула на нього спантеличено. Підвелася, спершись на лікоть, й обвела поглядом кімнату, нічого не розуміючи, знову шукала обличчя свого коханця, припала до нього.

— Що відбувається, Андре?

Він і далі дивився перед себе, нажахано.

— Тома, спинися, ти божевільний…

Але чоловік не спинився. Підійшовши до ліжка ближче, здійняв ножа й люто його опустив раз, двічі, тричі. Укривала просякли кров’ю.

Енн Деверіа не встигла навіть скрикнути. Здивовано не зводила очей з темної хвилі, що розпливалася по ній, відчуваючи, як життя вислизає з її розкритого тіла так стрімко, що їй навіть забракло часу на думку. Упала горілиць, витріщивши очі, які вже нічого не бачили.

Савіньї тремтів. Усе було залите кров’ю. Стояла лунка тиша. Спочивав готель «Альмаєр». Без руху.

— Підведися, Савіньї. І візьми її на руки.

Голос Томи знов залунав нещадно-спокійно. Це ще не кінець, аж ніяк.

Савіньї рухався, немов у трансі. Підвівся, підняв тіло Енн Деверіа й, тримаючи її на руках, дав витягнути себе з кімнати. Не міг і слова промовити. Більше нічого не бачив, не міг мислити. Тремтів, та й по всьому.

Дивний нечисленний кортеж. Процесія несе прекрасне жіноче тіло. Мертва скривавлена ноша на руках чоловіка, що плететься, тремтячи, а слідом незворушна тінь, що стискає в руці ніж. Так вони пройшли через увесь готель, дійшовши аж до узбережжя. Крок за кроком, по піску, аж до морського берега. І кривава смуга за ними слідом. Ледь виднівся місяць над ними.

— Не зупиняйся, Савіньї.

Качаючись, силоміць штовхав ноги у воду. Відчуваючи притиснений до спини ніж, а у руках — тягар, що ставав непідсильним. Як лялька, проповз кілька метрів. Його спинив той голос:

— Слухай його, Савіньї. Це шумить море. Цей морський шум і вага, яку відчуваєш на твоїх руках, переслідуватимуть тебе решту життя, що тобі ще лишилася.

Він промовив ці слова повільно, без емоцій, з тінню втоми. Потім упустив ніж у воду, розвернувшись, вийшов на берег. Рушив берегом, ступаючи по сліду з кривавих плям, що загустіли на піску. Крокував поволі, не маючи більше ні думок, ані прожитих днів.

На краєчку моря, хвилі якого спінювалися поміж ніг, Савіньї так і стояв остовпілий, нездатний поворухнутися. Тремтів. І ридав. Опудало, дитина, уламок. Стікала кров і сльози, як віск зі свічки, яку більше ніхто ніколи не задмухне.

Адамса повісили на майдані Сент-Аман на світанку останнього квітневого дня. Періщив дощ, але назбиралося чимало тих, хто вийшов із домівок, щоб помилуватися цим видовищем. Того самого дня його поховали. Ніхто не знає де.

8. Сьома кімната

Двері розчинилися, і з сьомого номеру вийшов чоловік. Ступивши крок за поріг, він роззирнувся навсібіч. Готель здавався незалюдненим. Ані шурхоту, ні голосу, анічогісінько. Пробивалося сонце крізь віконечка в коридорі, розтинаючи напівтінь і проектуючи на стіни короткий анонс блискучого та яскравого дня.

У кімнаті все упорядкували старанно, але поспіхом. Повна валіза, досі відкрита, на ліжку. Стоси аркушів на письмовому столі, пера, книжки й погашена лампадка. Дві тарілки й келих на підвіконні. Брудні, але акуратно складені. Килимок долі утворював велику опуклість, ніби хтось залишив знак, щоб одного дня повернутися сюди. На кріслі лежала велика ковдра, охайно згорнута. На стіні виднілися дві картини. Однаковісінькі.

Не зачинивши за собою дверей, чоловік пройшов по коридору, спустився сходами, нерозбірливо мугикаючи пісеньку, і став біля рецепції — назвімо її так. Діри не було. Як завжди, на пюпітрі лежала розкрита гостьова книга. Чоловік почав читати, тим часом заправляючи сорочку в штани. Чудні імена. Знову роздивився навколо. Безперечно, цей готель найбільш безлюдний в історії безлюдних готелів. Увійшовши до великої вітальні, трохи покрутився навколо столів, понюхав букет квітів, який засихав у бридкій кришталевій