Читати книгу - "Завоювання Плассана"

Видно було, що абат Фожа не дуже хотів, щоб його сестру і зятя побачили в день їхнього приїзду. Мати очікувала на них на порозі вхідних дверей. Побачивши, що вони проминули площу Супрефектури, вона одразу насторожилася, кидаючи неспокійні погляди позад себе у передпокій і в кухню. Але їй не пощастило. Тільки-но Труші ввійшли, як Марта, що збиралася йти з дому, разом з дітьми прийшла з саду.

— Ах! От і вся родина зібралася, — сказала вона з ласкавого усмішкою.

Пані Фожа, яка завжди так добре володіла собою, трохи збентежилася і пробелькотіла щось невиразне у відповідь. Кілька хвилин усі мовчки стояли в передпокої, оглядаючи одне одного. Муре швидко збіг на ганок. Роза стояла як укопана на порозі кухні.

— Ви тепер, мабуть, дуже щасливі? — знову почала Марта, звертаючись до пані Фожа.

Потім, відчувши замішання, від якого всі ніби заніміли, і бажаючи показати себе люб’язною до новоприбулих, вона звернулася до Труша:

— Ви, певно, приїхали поїздом, що прибуває о п’ятій годині, правда? А скільки ж їхати від Безансона?

— Сімнадцять годин залізницею, — відповів Труш, відкриваючи беззубий рот. — У третьому класі, скажу вам, важкувато. Всі кишки розтрясло.

Він зареготав, якось дивно заскреготавши щелепами. Пані Фожа кинула на нього лютий погляд. Тоді він почав машинально підкручувати гудзика, що ледве тримався на його засмальцьованому сюртуку, виставляючи наперед дві коробки від капелюхів, — одну зелену, другу жовту, — які він тримав у руках, мабуть, щоб приховати плями на штанях. У горлі в нього весь час клекотіло, червона шия була пов’язана зім’ятою, як ганчірка, чорною краваткою, з-під якої виглядав край брудної сорочки. На зморщеному обличчі, від якого ніби тхнуло розпустою, поблискували маленькі чорні очі, які з виразом жадоби й переляку безперестану перебігали з людей на речі; це були очі злодія, який вивчає будинок, куди повернеться вночі, щоб його обікрасти.

Муре здалося, що Труш дивиться на замки. «У цього молодця такі очі, наче він знімає відбитки з замків», — подумав Муре.

Олімпія зрозуміла, що її чоловік сказав дурницю. Це була висока, худа блондинка, змарніла, з плоским негарним обличчям. В руках вона тримала невеличку скриньку з нефарбованого дерева і великий клунок, зав’язаний у скатертину.

— Ми взяли з собою подушки, — сказала вона, показуючи очима на клунок. — 3 подушками непогано і в третьому класі. Не гірше, як у першому. Це дуже велика економія. Навіть коли маєш зайві гроші, нащо кидати їх на вітер? Правда, пані?

— Безперечно, — відповіла Марта, трохи здивована манерами цих людей.

Олімпія підійшла ближче і дуже охоче зайшла в розмову:

— Те саме і з одежею; коли я їду кудись, я одягаю найгірше з того, що маю. Я сказала Оноре: «Твій старий сюртук ще цілком годиться для поїздки». Він також надів свої робочі штани, які вже давно не носить. Ви бачите, й сукню я вибрала найгіршу, на ній, здається, вже й дірки є. Оця шаль іще материна, вдома я на ній прасувала білизну. А який на мені чепчик! Це старий чепчик, я надівала його тільки тоді, коли йшла до пральні… І все це ще цілком годиться для подорожі, правда, пані?

— Безперечно, безперечно, — повторювала Марта, силкуючись усміхнутись.

В цю мить згори почувся роздратований голос, який крикнув уривчасто:

— Ну що там, мамо?

Муре підвів голову і побачив абата Фожа; спершись на поруччя сходів на третьому поверсі, з перекошеним від люті обличчям, він нахилився вниз, рискуючи впасти, щоб краще побачити, що діється в передпокої. Він почув голосну розмову і якийсь час уже, мабуть, стояв там, насилу стримуючи свій гнів.

— Ну що там, мамо? — крикнув він знову.

— Ми йдемо, йдемо, — відповіла пані Фожа; вона, здавалось, затремтіла від грізного голосу сина.

І, повертаючись до Трушів, сказала:

— Ходімо, діти, треба йти нагору… Пані йде в своїх справах.

Але Труші, здавалось, не чули. Їм подобалось у передпокої; вони розглядали все навколо себе з таким радісним виглядом, наче їм подарували цей будинок.

— Тут дуже гарно, дуже гарно, — повторювала Олімпія, — правда, Оноре? З листів Овідія ми не думали, що тут так гарно. Я казала тобі: «Треба їхати туди, там нам буде ліпше, моє здоров’я покращає…» От бачиш, я таки мала рацію.

— Атож, атож, тут зовсім непогано, — процідив крізь зуби Труш. — І садок досить великий, здається.

Потім, звертаючись до Муре, додав:

— Чи ви дозволяєте, пане, вашим пожильцям виходити в садок?

Муре не встиг відповісти. Абат Фожа зійшов униз і закричав громовим голосом:

— Трушу! Олімпіє! Чого ж ви не йдете?

Вони обернулись. Коли вони побачили, що він стоїть на сходах, страшний у своєму гніві, вони ніби знітились і покірно пішли за ним. Він мовчки йшов попереду, ніби не помічаючи, що всі Муре стояли в передпокої і з подивом дивились на цю процесію. Щоб зменшити неприємне враження, пані Фожа, яка йшла позаду всіх, усміхнулася до Марти. Коли й Марта пішла, Муре залишився ще на якусь хвилину в передпокої. Нагорі, на третьому поверсі, грюкали двері і лунали голосні вигуки, потім настала мертва тйша.

— Чи не посадив він їх під замок? — промовив сміючись Муре. — Нічого сказати, гарна сімейка!

На другий день Труш, пристойно одягнений в усе чорне, чисто поголений, з пригладженим на скронях ріденьким волоссям, був представлений абатом Фожа Марті і дамам-патронесам. Йому було сорок п’ять років, він мав гарний почерк і казав, що довгий час служив рахівником в одному торговельному підприємстві. Дами-патронеси одразу ж прийняли його на службу. Він мав представляти комітет, вести всі фінансові оправи від десятої до четвертої години в конторі, що містилася на другому поверсі Притулку пречистої діви. Платню йому призначено півтори тисячі франків на рік.

— Бачиш, які вони спокійні люди, — сказала Марта своєму чоловікові за кілька днів по тому.

І справді, Труші так само, як і Фожа, поводилися дуже тихо. Щоправда, Роза запевняла, ніби двічі чи тричі вона чула, як сварилися мати з дочкою. Але зараз же лунав суворий голос абата, і знову наставав спокій. Труш щодня виходив з дому за чверть до десятої і повертався о чверть на п’яту; увечері він не виходив ніколи. Олімпія іноді ходила разом з пані Фожа купувати харчі: ніколи ніхто не бачив, щоб вона вийшла сама.

Вікно кімнати, де спали Труші, виходило в садок; воно було останнім з правого боку, навпроти дерев супрефектури. Широкі завіски з червоного перкалю з жовтою облямівкою яскравою плямою вирізнялися на фасаді поряд з білими завісками абата Фожа. Вікно Трушів завжди було зачинене. Якось увечері, коли