Читати книгу - "Терпкість вишні"

— Але ти могла сказати це спокійно.

— Тоді вони сиділи б до ранку. А так ми можемо ще поспати.

Я сіла на край ліжка.

— Мені щось перехотілося.

— Мені теж, — зізналася Мілька. — Може, щось почитаємо?

— Тільки що? Торбу зі своїми книжками я лишила в коридорі. І не ризикну проходити крізь велику кімнату.

— Тут у шафці повинно бути якесь читво. Я принесла кілька книжок від себе, бо не могла заснути на Щепана. Сумніваюся, щоб мама їх рухала.

— Є, — зраділа я, заглядаючи до шафки.

— Вибери собі якусь.

Кілька романів Кундери, трохи заскладних як на безсонну ніч. О, спробую цю. Оповідання. Супер, бо встигну їх прочитати й не сушитиму голову, що там було далі. Прочитаю зо два — і в люлю. А може, навіть і три, такі великі літери й купа малюнків.

* * *

Я прочитала всі. Не в змозі відірватися, зокрема коли через кілька перших сторінок наштовхнулася на фрагмент про псів і котів. На диво знайомий. А потім на наступний. Про жінок, котрі клеяться до чоловіків, що видають негативні сигнали. Про горня, що наповнюється, коли тобі виповнюється тридцять. Про кохання, яке так важко знайти. Про шанс бути скривдженим, якого не варт уникати. Про птахів, котрі нагадують про те, що життя таке просте. І багато-багато інших.

Великдень

— Я знайшла половину золотих думок Данієля, — звірилась я Мільці, обгризаючи шкірки з чергового пальця. Вказівного на лівій руці.

— Другу половину ти чи не повністю знайдеш у двох інших книжках Кундери, — легко сказала вона. — Решта, якийсь там один відсоток, це його власна продукція.

— Я терзалася, що мої роздуми не такі глибокі, а досить було взяти до рук книжку Кундери. І ти про все це знала.

— На жаль, — кивнула вона.

— Чому ти нічого мені не сказала?

— Я намагалася, — виправдовувалася Мілька. — Пам’ятаєш? Я казала, що в ньому щось не грає. Але тоді побачила вираз твого обличчя і…

— Ти сказала, що Данієль занадто ідеальний, — згадала я.

— Ну. Я подумала, що якщо він тобі до душі, то я не буду заважати. Зрештою, яке має значення те, що чоловік говорить цитатами з книжок? Адже ми всі наслідуємо чиїсь думки, поведінку. Поза тим, він хотів тобі сподобатися.

— Створюючи ілюзії? — скипіла я. — І цитуючи визуджені напам’ять фрагменти з трьох книжок! Шахрай!

— Якщо мова про шахраїв, — підключилася Мільчина мама, — то Рисьо перед весіллям вихвалявся, що збудує гранітний палац, купить «Наутілус» і візьме мене в подорож до центру Землі!

— Я перебував тоді під враженням романів Жуля Верна, — втрутився тато з безтурботним усміхом, а потім просто змінив тему. — Коли ми вже сядемо за стіл, бо в мене шлунок присохнув до хребта?

— Одразу, як прийде твоя непунктуальна сестра! — Мільчина мама зиркнула на годинник. — Майже одинадцята, а її немає! Як завжди!

— Може, почнемо зараз, а яйцем поділимося, коли припреться Ганька, — запропонував тато, нервово зиркаючи на скибки копченини, розкладені у зграбні пірамідки.

— Це її доконало б! — запротестувала мама. — Після розлучення вона стала дуже вразлива до будь-яких виявів неуваги!

— Після розлучення минуло дванадцять років, але тітка й надалі звертається до Марека як до чоловіка, — повідомила мені Мілька. — Приміром, телефонує до нього в офіс і каже: «Прошу з’єднати мене з чоловіком». Або: «Чоловіченьку, а коли ж ти запросиш мене на танці?»

— Ну так, для Ганьки час затримався у другій половині вісімдесятих, — озвався тато. — Еге, про вовка промовка, а вовк у хату. Ти відчиниш, Ядвиго? Бо я не хочу турбувати Мацька, — показав він на кота, який дрімав, огорнувшись довкола його шиї, як кільце ковбаси.

— Ти завжди знайдеш привід, аби не вилазити з фотеля! — буркотіла мама, прошкуючи до коридора. — Ну, якщо всі в зборі, можемо починати!

Обливаний понеділок

Нас розбудив іще голосніший, ніж зазвичай (невже це можливо?) лемент Мільчиної мами.

— Ти що, чоловіче, геть запав у дитинство!!! Уся постіль мокра!!!

— Хтось міг би подумати, що батько повернувся на п’ятдесят років назад і потребує пелюшок, — засміялася Мілька. — Але це мама робить істерику, бо нині ж обливаний… Бляха-муха, батьку, ти мусиш хляпатися такою зимною?! Я через тебе знову захворію!

— Я вже біжу по теплу! — Мільчин тато позадкував із відерцем до коридора, а за ним обидва коти й усі собаки.

— Я йому зараз дам теплу! — Мілька кинулася навздогін, і поки він устиг зайти до лазнички, залетіла до неї перша, замикаючись на ключ. — Мамо! Кинь мені якесь горнятко!

— Хочете обливатися, то йдіть на вулицю! — гаркнула мама, відкидаючи з лоба мокрі пасма. — Дивися, Вишне, він зіпсував мені всю зачіску! Людина промучилася цілу ніч на бігуді — і що з того? Солома!!!

— Я люблю тебе з прямим волоссям, — заявив Мільчин тато, наповнюючи в кухні своє відерце. — Тепер суперова, якихось сорок градусів за Цельсієм. Мілько, ти сама вийдеш чи я мушу відчиняти викруткою?

— Спробуй, — засміялася Мілена. — Може, тобі пощастить не зламати замок.

— Не лякай маму, — відказав тато. — Ти вилазиш чи я йду шукати викрутку?

— Я тобі зараз дам викрутку! — загриміла мама. — Бери ганчірку й витирай цю калюжу в коридорі! У кімнаті то вже не мусиш, усе всоталося в килим!

Мільчин тато слухняно взявся витирати воду, весь час чигаючи, поки донька вийде зі схованки.

— Добре, я вже витер, — крикнув він. — Іду гуляти із собаками!

Собаки, почувши слово «гуляти», зі скімлінням побігли до дверей і стали дряпати їх пазурами. Багатостраждальна петля не витримала натиску шістьох могутніх лап і відлетіла. Двері з гуркотом відчинилися, прищикнувши хвіст Кайтека, найактивнішого з усієї ватаги. Кайтек завищав, решта псів відповіла йому солідарним виттям. Вражена Мілька визирнула з лазнички. Тато тільки на це й чигав із відерцем. Мілька завищала так само голосно, як і Кайтек.

— Ти сама бачиш, Вишне! Це справжній дурдом!

Два дні опісля

Повертаємося ранковим потягом, навантажені, як верблюдиці.

— Ну і як тобі? — Мілька затягнула торбу зі слоїками на верхню полицю. — Бурхливо було, еге ж?

У відповідь я тільки покивала зболілою головою.

— Тепер ти розумієш, чому після повернення до Кракова я відчуваю страхітливу порожнечу.

Розумію. Останні дні я не мала ні часу, ані сили розмірковувати про маніпуляції Данієля, але тепер уже почну.

— Облиш обгризати ті шкірки. — Мілька ляпнула мене по руці. — Не варто калічитися заради якогось ілюзіоніста.

— Я от усе думаю, що йому сказати.

— А нічого не кажи. Просто подаруй йому книжку і почекай реакції.

* * *

Я так і зробила. Купила ту книжку й занесла до кімнати, де він чергує.