Читати книгу - "Терпкість вишні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.
— Хочеш іще побути? Помолитися? — допитувалася Мілька. — Спробувати добутися до духівника?
— Ні, я сповідалася ще у вівторок.
— А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, — махнула вона рукою. — Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.
— Я чекала п’ять.
— Щаслива. Добре, повертаймося.
Зненацька вона вхопила мене за рукав:
— Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?
— Як завжди, — знизала я плечима. — Тільки що заколола волосся.
— А на обличчі?
— Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.
— Але загалом! — утратила терпець Мілена.
— Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.
— Він просто не є естетом. Інша річ — отець Адам. — Вона нервово розглянулась. — Чи я повинна до нього підійти?
— Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.
— Ти дійдеш додому сама?
Я кивнула.
— То візьми мій кошик, добре?
Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.
— Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! — крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.
Я пішла.
— А де Міленка? — запитала вона, відчиняючи хиткі двері.
— Вона хоче висповідатися, — відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.
— Тільки не тут! — гукнула вона мені просто до вуха. — Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.
— Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, — втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. — Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.
— Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.
— Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!
— Не треба. Вона взяла собі з кошика булку й кусень хрону.
— Хрону? — верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. — Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!
— Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, — сказала я. — Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.
— Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.
— Справді! То, може… — на хвилю замислилася мама. — Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!
— А та вчорашня?
— Ви спали у спальні! — пояснила вона. — А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!
— Ага, — встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.
— Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!
— Ну, — погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. — Золотою ручкою я не є.
— М’яко кажучи! — підсумувала мама. — Дивися, Вишне, на ті панелі!
Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.
— Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! — розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.
— Як то навіщо? Для краси, ясна річ.
— Ну так, я забула! — усміхнулася мама й повернулася до презентації. — А тепер подивися на той столик!
Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику — високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.
— Як ти гадаєш, що відчувала б ця риба, — показала вона на несвідомого загрози меченосця, який саме пожирав клаптик великодньої шинки, — що вона відчувала б, якби знала, на чому стоїть її акваріум?
— Я зі страху, певно, вискочила б на килим, — зізналась я.
— Ви думаєте, що наш світ стабільніший, ніж цей акваріум? — розсміявся Рисек.
— Не лякай молодь, досить і того, що вони чують про себе з телевізора! — гукнула мама.
— Ну власне, — притакнула я. — Усі трактують нас як сарану.
— Або грибок на нігтях, — додав тато. — А тим часом, це ж не ваша провина, що двадцять років тому людям часто вимикали світло. Настругали дітлахів і тепер верещать, що насувається цунамі. Що є загроза для ринку праці.
— Шкода про це й говорити! — зітхнула Мільчина мама. — Ліпше змінимо тему, бо в мене відкриваються всі ножі в кишені!
— То, може, покажи Вишні кухонні полички, — запропонував Рисек. — Теж моя робота.
— Власне, ходи й дивуйся!
Я ввійшла до кухні, де, крім мийки, газової плити й столика для семирічних малюків, були ще тільки дві полиці. Якщо можна так назвати нестругані дошки, що трималися на пластикових шнурах для білизни, почеплених до кривих цвяхів.
— Вони принаймні висять на цвяхах, бо поличка в спальні тримається на сірниках, огорнутих ватою. Я тільки й чекаю, коли вона завалиться!
* * *
І вона завалилася. Нині вночі, коли всі дев’ятеро (ну хіба за винятком меченосця) спали важким кам’яним сном. Десь біля другої сірники, що підримували полицю, вирішили, що не дадуть собі ради з додатковим тягарем у формі Мільчиного будильника, і тріснули, падаючи на паркет. Разом із ними впала полиця і все, що на ній лежало, а саме п’ять кілограмів книжок у твердих палітурках, а також уже згадуваний будильник, який, зустрівшись із підлогою, активізував свій дзвінок.
— Що це? Що трапилося? — верескнула Мілька, рефлекторно ховаючи зап’ястки.
Я не встигла зорієнтуватися, бо до спальні ввірвалися Мільчині батьки у супроводі всієї зграї (бракувало тільки меченосця).
— Ну нарешті! — Мільчина мама підвела руки у вдячному жесті. — Сталося!
Ця подія розвеселила і псів, бо вони стали ганятися кругами, плигати на постіль і лизати мені ніс. Кожну ніздрю окремо.
— Аза дуже тебе полюбив, — сказав Мільчин тато. — Він далеко не кожному так захланно вилизує ніс. Зазвичай мазне тільки по кінчику. А тобі? Прошу дуже. Настав йому ще й ліве вухо. Він буде на сьомому небі від щастя.
— А мене зараз чорти візьмуть, якщо ви не заберете всієї худоби з кімнати! — гукнула Мілька. — Я хочу спати!
— Ну добре, — погодився тато, анітрохи не перейнятий її риком. — Ми вже йдемо. Азо, зостав вушко. Господар дасть тобі обидва своїх і ще й пальці на ногах.
Ми залишилися самі.
— Але ти на них і гримнула, — пошепки обізвалась я.
— Вони стійкі, — пояснила Мілька. — Двадцять років практики відшліфовує майстерність. І
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.