Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

Ізідора

Покрученою гірською дорогою від містечка геть мчав старенький «SEAT Arosa» 1999 року народження – компактний для лояльних, затісний для категоричних жовтогарячий хетчбек з трьома дверцятами. Вихоплював світлом фар із навколишньої темряви вигини кам’янистої ґрунтівки, підскакував, приземлявся жорстко, наче й не знав про існування амортизаторів.

Ізідора упевнено тримала кермо, не зводила очей з дороги. Поряд із нею супився похмурий Гоцик, на задньому сидінні в компанії двох рюкзаків і Ізідориної дорожньої сумки трусився схвильований Ілія.

Усього лише кілька годин тому, у затишній спальні гордої іспанки стався справжній революційний переворот. Гоцик сказав Ізідорі – прощавай. І поготів! Та Ілія раптом ляпнув: гайда з нами! Ізідора зіскочила на підлогу – стояла посеред кімнати нага і прекрасна, як богиня – кивнула не Ілії, Гоцикові: добре… І Гоцик уперше за весь час мандрів не насмілився заперечити. І тепер мордувався подумки: якого біса?! Куди?

«А й справді, куди?! – думав Ілія. – Кінець мандрам. Знайшли скарби, хоч хто б повірив… Просто книжку прочитав. І усі ж знали – тисячі й мільйони, та тільки я насмілився довіритися дивному сну і зрушити…» Спогади заперечували: усе сталося геть інакше. У вусі прошелестів чудернацький тарган, пообіцяв довести до алхіміка… А у скарби… У скарби Ілія не вірив аж до того дня, коли не побачив біля сикомора наївного пастуха Сантьяго.

Ілія сердився, дорікав собі: чи не однаково, хто погнав у мандри?! Головне, що скарби знайшли. А тепер… Тепер би розпрощатися із Гоциком. Хіба що попросити, щоб шкатулку мамину віддав. Чи викупити… А потім… Високий замок, прекрасна Ізідора…

Знічувався, косував на дівчину. Усе вийде. Гоцик брехати не вміє. Ляпне-таки: вибач, у мене свій шлях. А Ілія зазирне у чорні очі і скаже: не залишу тебе… Не все ж Гоцику.

Гоцик думав про інше. Вдивлявся у ясну ніч. «Куди вона рулить? – дратувався. – І не спитала: вам куди? Завела двигун, кивнула – сідайте, чеше навпростець…» Краєчком ока роздивлявся дівчину. Горда. Усе зрозуміла. Що захлинувся від спраглого жадання, не від кохання. А зробила, як сама захотіла. Ніби – дай часу, телепню, підкорю, й оком не змигнеш.

Усміхнувся: красива, зараза… Шкода, Ілія зарано приперся. Нічого… На найближчому привалі Гоцик відправить його… погуляти: досконало вивчити навколишній пейзаж, місцеву мову, звичаї і традиції чи просто зникнути на годину-другу… щоб не поспіхом…

Автівку вкотре трусонуло на дорозі. Гоцикові думки підскочили, трансформувалися дивним чином. «Навіщо так швидко?» – подумав. Згадав вічно п’яного філософа Моргана… «Іти, реально ворушити ратицями, аж поки страх не зникне… От тоді й зрозумієш, де твоє місце на землі».

Усміхнувся скептично. Йолоп придуркуватий… От Гоцик повернеться, купить пляшку, пояснить: до твого місця на землі ведуть не ноги – серце. А крокувати таки варто. Бажано босоніж, щоб відчувати силу землі. І допетрати врешті: ото і є та швидкість, з якою варто йти по життю. А швидше – то неприродна маячня, гріх, жалюгідна гординя і посміховисько.

– Ізідоро! – гукнув. – Нащо ти взяла автівку?

– Аби встигнути… – Ізідора здивовано глянула на велетня.

– Ми пішки звикли. Правда, брате? – сказав.

Ілія напружився: щось нове почулося у голосі Гоцика. Лагідне, смиренне. Братом назвав. Правда? Тільки у тому, що ноги в кров. Але скніти за спинами Ізідори і Гоцика – ще гірше. Якби мордували ноги дорогою – Ілія йшов би поруч з Ізідорою. І вона, певно, обов’язково посміхнулася б йому.

– Звикли, – пробурмотів. – Але зараз… нам би відірватися подалі… Від того містечка.

Ізідора натиснула на гальма. Жовтогаряча комаха «Arosa» верескнула й завмерла. Дівчина відкинула з чола шовковисте пасмо, повернула до супутників личко.

– Як вас звати? – запитала із викликом.

– Я – Гоцик, – велетень знітився, хмикнув іронічно, мовляв, кінець моєму правлінню, нова командирка з’явилася. Показав на заднє сидіння. – А він Ілія…

Ізідора кивнула, ковзнула яскравим поглядом по хлопцевих обличчях.

– Іліє! – усміхнулася. – Гоцику! – погордливо. – Спочатку моя мрія! Потім ваші…

– І далеко… до твоєї мрії? – зацікавився Гоцик.

Ізідора розсміялася, завела двигун – «Arosa» зірвалася з місця, помчала туди, де небеса тільки обіцяли схід сонця. Правила гри змінилися. Мандрівники до кінця ще й не усвідомлювали того. Гоцик вдивлявся в обриси навколишніх гір, шукав привід для розмови, бо у грудях завелася задьориста радість, штовхала до Ізі дори, не встояти.

– Як гори звуться?

– Кордильєри-Бетіка, – замість Ізідори відповів Ілія.

– Кордильєри-Бетіка, – повторила Ізідора відлунням. Показала тоненьким пальчиком на високу верхівку. – Нам туди…

Ілія не запитав: навіщо? Його життям ніколи не керувала жінка – мама не рахується! – ніколи не тягла у невідомі краї, примушуючи стерти оточуючі краєвиди до невиразних і геть неважливих декорацій. Та й не бачив він їх нині. Пестив очима ніжну дівочу потилицю, обережно подався вперед, бо раптом докумекав: може підсунутися до передніх сидінь, відчути запах Ізідориного волосся.

Автівка смикнулася, важко подерлася на гору. Ілію відкинуло назад, на спинку сидіння. «Кляті Кордильєри!» – психонув.

Гоцик вигнувся звіром, нахилився вперед – ніби помагав жовтогарячій комасі долати важкий шлях. Небо уже посірішало.

До верхівки гори лишалося метрів двісті, коли «Arosa» чхнула і вмерла.

Ізідора вийшла з автівки, буцнула по колесу ногою.

– Зрадниця! – гукнула. Подерлася на гору.

Хлопці лишили в автівці рюкзаки, заспішили за дівчиною.

Вона дошкреблася до верхівки тої миті, коли перший промінь вранішнього сонця торкнувся блідих небес. Розсміялася.

– Дивіться!

Гоцик хитнув головою зачудовано, Ілії забило дух. Трійця стояла на високій вершині – від неї гори сповзали до зеленої долини. Розляглася, поділена виноградниками, ланами на акуратні, зелені квадрати. А за долиною до горизонту в білому мареві на увесь білий світ – безкінечне синє море. Марево прозорішало, розсіювалося, висвітлюючи небеса. На горизонті розгорілося невеличке гаряче полум’я, за мить охопило синю воду, і над морем зійшло сонце.

– Блін, радість… – усміхнувся Гоцик.

Ілія опустився на камінь. Мовчав, зачарований. Не зводив очей зі світила – підіймалося усе вище і вище.

Ізідора закинула голову, дивилася в небеса, дихала схвильовано і збуджено.

– Оце і є твоя мрія? – Гоцик проковтнув жадання, підійшов до Ізідори, торкнувся щоки.

Кивнула норовисто, побігла до автівки.

– Хто снідатиме?! – гукнула задьористо.

«А-а-а… Мучитимеш…» – здогадався Гоцик.

Посеред сірого каміння – біла серветка. На ній пляшка вина, надрізаний хамон, білий хліб, зелені з чорними оливки упереміш на пласкій пластиковій тарелі. Хоч натюрморт пиши.

– Ти красива… У тебе красива мрія, – Гоцик сидів на землі, азартно дивився на Ізідору: гра затягувала, Гоцик не звик програвати.

Дівчина розсміялася, відламала хліба, поклала на нього шматочок хамону, простягнула Ілії. Та дивилася на Гоцика.