Читати книгу - "Шмагія"

Гриня кивав, заворожений обіцянками й блиском металу. Випите вино вдарило в голову. Хотілося подвигів і слави. Але тут сірий у яблуках припустився помилки. Він почав захоплено розписувати подробиці якогось кривавого бою, і Гриня втік надвір: блювати. Битися він, як було сказано вище, не любив. І до війська йти передумав. З вином, випитим уперше, він свій кураж ніяк не пов’вязував. А даремно. Відомо ж, що хмільні китовраси буйні. Добре, що випив небагато.

Наступного дня Григорій Інноліур зустрів пересувний «Цирк Виродків».

Спочатку він не знав, що це – цирк. Просто розташувалися на привалі люди… і не зовсім люди… і зовсім не люди. Намети поставили, обід варять. Як у рідному таборі! Він справедливо вирішив, що в строкатому товаристві знайдеться містечко й рогатому китоврасу, та насмілився підійти. Назустріч йому вибігла дівчинка з ляльковим личком. На бігу хоробро крутонула подвійне сальто й зупинилася перед гостем, із захватом дивлячись на велетня знизу нагору.

– Ти до нас? Тебе як звуть?

– Гриня… Григорій, тобто. А до вас можна?

– Можна, можна! Пішли, обідати будемо.

Його прийняли, як свого. Ніхто не сміявся, не дражнився, не косував. Нагодували смачною юшкою. І навіть не натякнули, що обід відробити доведеться. Гриня сам узявся допомагати новим знайомим. У таборі завжди робота знайдеться: дров нарубати, води принести, казани помити. А ввечері він уперше побачив репетицію.

І закохався в цирк раз і назавжди.

Два довгорукі гноми-переростки жбурляли в повітря небезпечні, гострі залізяки – й ловили, нітрохи не поранившись. Карли-тролі, на зріст менші за гномів, бігали по натягнутій линві, перекидалися і жонглювали мідними тарелями. Бородата фея виписувала піруети; брати-доппельгангери, зовсім не схожі один на одного, крутили ногами писані бочки. Хатній шишок майстерно грав на всякій всячині менуети й контрданси. Приосадкуватий велетень із пивним черевцем легко рвав сталеві ланцюги, якими його обмотував добросердний лепрекон, а потім узявся крутити на коромислі буффонів-глумотворців, які потішно волали.

Гриня стомився ойкати, коли до нього підійшла Зізі. Китоврас устиг з’ясувати, що вона не дівчинка, а ліліпутка. Доросла, просто маленька. І звуть її Зізіфельда Трабунець, для друзів – Зізі.

– На тобі покататися можна?

У запитанні крилася лукавинка, та Гриня пропустив її повз вуха. Варто зазначити, що возити людей на собі – для китовраса не було особливим задоволенням. Але хіба міг він відмовити крихітці Зізі?!

– Сідай, – він поплескав долонею по своїй кінській спині.

Зізі була легша за пташку. Гриня майже не відчував її ваги. Довелося озирнутися, щоб упевнитись, що ліліпутка на місці.

– Тримайся, Зізі! Поїхали!

Триматися руками Зізі й не подумала. Вона сіла боком, як на широкій тахті, начебто все життя на китоврасах їздила. Гриня рушив по колу. Дуже обережно. На п’ятому колі ліліпутка пригорнулося до його людської спини, шепнула на вухо:

– А тепер швидше й рівніше. Гаразд?

Китоврас кивнув, перейшов на помірну рись. Колись у них в таборі бували перегони з кухлем води на спині. Розіллєш – знеславишся. Зараз ця навичка дуже придалася. Але що там витворяє Зізі? Китоврас озирнувся на скаку й онімів. Ліліпутка не сиділа, а стояла. Уміло балансуючи, вона підстрибнула, зробила сальто й опустилася на колишнє місце. Китоврас відчув лише слабкий поштовх.

Григорій злякався. Йому уявилося, що крихітка Зізі зараз розіб’ється на смерть! Або напореться на його роги. Або… Йому залишалося скакати якомога рівніше й молитися, щоб із відчайдушною дурепою нічого не сталося!

Нарешті Зізі лянула його долонькою по плечі:

– Годі, Гриню, досить. Дякую.

Вона зіскочила на землю. Китоврас хотів негайно вилаяти циркачку за дурнуваті штуки. Але тільки глянув у сяючі очі Зізі, й усі правильні слова вилетіли з голови.

– Залишайся! У нас буде чудовий номер!

Григорій залишився.

Номер дійсно вийшов чудовий. Пізніше з’ясувалося, що в Грині сильний бас, і він почав співати. Глядачі плескали, діти волали від щастя. Грині було добре в цирку. Тут знайшли притулок брати по каліцтву, які не прижилися поруч із одноплемінниками. Вигнанці, втікачі, бурлаки. Всі були смішні, а виходить, друзі. Навіть мовчазний хазяїн чи суворий шпрехшталмейстер Страйд, якого Гриня побоювався. Втім, Страйдова суворість була не безпідставна: спробуй-но тримати у вузді всю цю різношерсту ватагу!

Уперше за багато років Гриня був щасливий. А крихітку Зізі він просто обожнював. Напевне, їх пов’язувало щось більше за дружбу. Однак це почуття не мало ніякого відношення до спогадів про чалу кокетку й Доступних Сестер. Потрібних слів Григорій дібрати не міг, не вмів і не збирався навчатися цього обтяжливого мистецтва.

Одним словом, Зізі була просто чудова!

А ще вона вміла чаклувати.

CAPUT VIII

«Що меч? Нікчемність і журба! Чаклунство, брат, і ворожба – оце завжди в ціні…»

– Тобто як? – із ледь помітною гидливістю поцікавився Мускулюс.

Від різноманітних умільців його вже нудило. На Високій Науці та щурячих перегонах знаються всі, це аксіома. Історія щиросердного китовраса зворушувала невибагливістю, викликала відповідну симпатію – але заключний пасаж… Приховати роздратування, подібне до того, яке відчуває гурман перед мискою кисляку, виявилося складно. Андреа нізащо не зізнався б навіть амулету-сповідникові, що часом почувається Едвардом II, королем Реттії п’ятирічної витримки.

О, манія величності була тут ні до чого!

Хоча малефік і обгородив себе кутом-оберегом, а таки пом’янув марно таємне ім’я Нижньої Мами, небезпечне для власників мани – Манія.

Просто, як Його Величність на Диких Ловах, чаклун нервував, не відчуваючи виразно чужого лихого впливу, але дедалі більше заплутуючись у випадках, збігах і підступних дрібницях. У схожих ситуаціях учитель Просперо, великий майстер загадок, проказував: «Це, братику, орган у кущах!» – і учневі залишалося чухати потилицю. Спостерігаючи за грою китоврасовогого хвоста, Андреа думав, що доля-лиходійка, мабуть, хихотить за рогом. Всі, виходить, маги-шмаги в гості йдуть до нас! Усі юрбою з’їхалися в Ятрицю, втикати шпильки в сідницю безневинному малефікові! Маг-небіжчик, хробак його cточи, жвавий шахрай Янош, чинбар Леонард Швелер, що схибився на схилі віку, відьма Меліс із конвергентними закляттями, тепер ще ця ліліпутка…

Коли малефік торкався аури Зізі, він з’ясував без сумнівів: із крихітки чарівниця, як із самого чаклуна – акробат. Ну ні краплинки мани! У Яноша, й того, мабуть, більше буде…

Прокляття!

Ліліпутка – шмага?!

Трям-пам-пам-тірлім-пим-пим… Андреа ладен був заприсягтися, що на Їжачій Рукавиці, в кущах ожинника, лунає глузлива сарабанда. Це грав мерзотник-орган,