Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

Природа не пошкодувала ані сил, ані натхнення, аби створити цю долину. Можливо, човняреві навіть подумалось, що у всій цій красі захована якась незбагненна для людини таємниця. Гідна подиву майстерність, завдяки якій найменша чи найбільша деревина чи рослина, тварина чи птах злилися в одне ціле. Найвищі сосни зазирали у гладеньке люстерко води, а зелений хміль плазував уздовж берега. Розкішні крони таїли в собі тисячі пташиних голосів, а зголодніла риба час від часу стрибала над водою. Гуляючи вздовж берега, можна було сполохати самітнього лося чи стадо косуль. Не рідкістю тут були й вепри. Часом тиха днина наповнювалась їхнім відгомінням, тішачи слух мисливця і наводячи острах на невтаємниченого мандрівця.

Стернового, схоже, пройняло до глибини душі. Він, замислившись, прорік:

— Е-е-е… чорт забирай… е-е-е…

Однак гребців це не зворушило, і вони й далі працювали, навіть не озирнувшись.

— Дивно якось, — озвався той удруге, — я гадав, що нас стратять.

— За пиятику не страчують, — буркнув хтось у відповідь.

— Але й не довіряють човна, — огризнувся стерновий.

— Помовч і пильнуй, — наказали йому, — десь тут має бути брід.

На цьому розмова завершилась, і більше жоден не промовив ані слова. Ліс потроху відступав, даючи місце верболозу і густим заростям терну. Течія стала стрімкішою, нуртуючи піною та розвертаючи човен на свій розсуд. У веслах потреби більше не було, і гребці склали їх уздовж бортів, піднявши натомість вітрило. Проте, ледве вони це зробили, як усіх добряче струсонуло і ледь не пожбурило у воду.

— Сказано було, йолопе, пильнуй брід! — заволали на стернового гуртома.

Утім, той уже був у воді і, відчуваючи свою провину, щосили намагався стягнути човна з мілини. Решта також заметушились: хтось ухопився за борти, а хтось — за ніс.

Раптом, невідь-звідки взявшись, у повітрі просвистіла стріла і глухо вп’ялася в одного з човнярів. Той, покинувши роботу, мирно подався за течією. За мить така ж доля спіткала ще одного бідолаху. Інші ускочили назад у човен і залягли на дно. Кожен ухопився за мушкет. Гримнуло кілька пострілів у напрямку берега, однак ніхто не міг сказати, чи досягли кулі невидимої цілі. Натомість над самими стрільцями зненацька виросла чиясь мокра постать з ландскнехтським мечем у руці. Невідомий заходився колоти й рубати з таким завзяттям і майстерністю, що аби здолати трьох конвоїрів, йому пішло не більше хвилини. Після цього переможець і собі заліз у човен відхекатись та витерти кров з обличчя і зброї. До човна прибрів ще один чоловік у чорному одязі і з луком у руці.

— Міг би й трьох поцілити, Казимире, — сказав рубака, розглядаючи неглибоку рану на своєму зап’ясті, — цей от ледве мені руку не відтяв.

По цих словах він сердито зіпхнув убитого в річку. Казимир, пробубонівши щось у відповідь, заходився витягати щоглу, але, помітивши, що Орест йому не допомагає, здивовано звів на нього погляд. Той, у свою чергу, втупився очима в полонянку, сполотнівши при цьому, мовби побачив примару.

— Ти чого? — запитав лучник, штовхнувши друга в бік.

— Поглянь-но… це ж вона, — відповів той захрипло.

— Хто «вона»?.. А-а-а-а! Впізнаю! Та шльондра…

— Це не шльондра! — заперечив Орест. — Це — богиня.

Казимир зареготав.

— Ну, чого мовчиш? — звернувся він до Софії. — Богине…

Жінка споглядала двох найманців не менш уважно, аніж вони її. Врешті, вона твердо зажадала:

— Розв’яжіть мене.

Орест кинувся до неї, проте Казимир його спинив.

— Давай спершу запитаємо, як вона тут опинилася, — сказав він.

— Хіба це має значення? — не второпав найманець.

— Аякже, чорт забирай! — спалахнув лучник. — Хіба ти сподівався її тут побачити? Отже, це — дивина! А я звик підозрювати за всякою дивиною найгірші наміри! Ти, зрештою, також…

— Гаразд, — Орест трохи заспокоївся, — тоді я скажу, що саме вона розповіла мені про цей брід. І лиш завдяки їй ми здолали цих харцизяк.

Тут він устромив меча в одного з них, що мав необережність проявити ознаки життя. Казимир поспішив перекинути мертве тіло через борт. Під ним виявились забагрені кров’ю мушкети.

— Не слід гаяти часу, — примирливіше мовив лучник, — розв’язуй її, коли тобі так хочеться, але давай спочатку пристанемо до берега і глянемо, що в човні…

Він тицьнув на скриню, загорнену в брудне сукно, яку солдати сховали під лавою.

— А чи варто? — засумнівався Орест, хоч першим ухопив її, як тільки човен опинився серед густого верболозу.

— Дідько його зна, — мовив товариш, жадібно згрібаючи сукно, — ми начебто обіцяли віддати панові Сангушку все, що знайдемо…

— До того ж навряд чи там є щось коштовне, — промовив Орест, вивчаючи замок.

Той виявився міцним і добротним, але одразу ж розпався, щойно відшукали підходящу каменюку.

Усередині виявився різноманітний мотлох: казанок, порохівниця, старі чоботи, іржавий ніж і навіть здохлий смердячий щур. Отже, навіщо скриня з таким добром його княжій мосці, було незрозуміло.

— Принаймні віддати це зовсім не шкода, — підсумував Казимир.

Орест відповів похмурою мовчанкою, крізь яку проглядало дошкульне розчарування. Хоч насправді все складалось непогано: роботу зроблено; залишалося тільки отримати решту платні, і гайда знову в дорогу.

Однак утрачене сподівання наживи несподівано знову відродилося в серцях найманців. Особливо після того, як розтираючи білі тендітні руки, на яких виднілися сліди мотузки, Софія тихо мовила:

— У скрині може бути подвійне дно…

— І справді, чорт забирай! — радісно вигукнув Казимир. — Панство ніколи б не затіяло такої комедії з дурного розуму.

Вони витрусили увесь мотлох зі скрині. Дно обережно розламали і аж підскочили з радощів: кілька самоцвітів, загорнених у шовк, зблиснули й притулилися до їхніх рук. З хвилину ті руки пожадливо їх перебирали, аж доки Орест промовив хриплуватим голосом:

— Як гадаєш, Казимире, скільки за це дадуть?

— Вистачить нам із тобою років на п’ять, — твердо відповів той.

Обидва зареготали, а Софія гостро поглянула на них.

— Знаєш, якби я був шляхтичем, — промовив лучник, — то зараз, мабуть, нагадав би собі про слово, яке дав панові Сангушку…

— …та оскільки ми волоцюги… — підхопив другий.

— …то любісінько поділимо знахідку і щодуху дамо звідси драла, — закінчив цю сентенцію Казимир.

— І її теж візьмемо, — Орест потягнув полонянку до себе.

— На якого біса? — не второпав той.

— Бо ми найманці, а не свині. Адже це вона наштовхнула нас на скарб…

Утім, Казимир вирішив не сперечатися. Серце його повнилось такою радістю, що він був згоден на все. Головне — ще