Читати книгу - "Том 3"

І як людина в передсмертних муках часами має просвітки маленькі, коли здається, що вступає сила в змарніле тіло, так і я часами тут оживав на невелику мить, і серце билось так, мов у живого, і забувалися сі вічні гори і ся чужа краса. Такі хвилини були тоді, коли мені ще слали із Франції листи. Тепер вже рік, як я не маю їх...

Не знаю сам, чи я клясти, чи я святити маю той час, як я з неволі йшов на волю,— чи з волі у неволю — як сказати?

А тільки я ніколи не забуду ні тої ночі, чорної, як горе, ні того світла, що внизу горіло, запалене рукою монтаньяра.

Я все дивився в діл, в безодню ночі, де тільки й бачив я що ярий вогник, немов пекельне око. Я тремтів — не знаю сам, від страху чи від щастя.

1 досі тямлю, як тоді боявся, щоб шнур тремтячий по вікні не стукав і не дзвенів по гратах. Се була найвиразніша думка. Більш нічого не вмів би я словами розказать з того, що думалось і почувалось.

А все-таки се був остатній час, коли життя було живе навсправжки.

Чи вернеться коли таке життя?

Чи я ще буду хвилею живою в живому морі, перестану бути могильним каменем на гробі справи

і ясної ідеї жірондистів?

Колишні братрі хвилі прокотились і зникли всі в червонім морі крові, та зникли й ті, що їх туди загнали. Любов моя й ненависть — утопились... Але невже немає інших хвиль, з якими міг би я поплисти згідно або без сліду розточитись в них?

Хоч би часинку погуляти буйно серед батов * товаришів нових!

Нехай би кидали мене та розбивали

об гострі скелі, гуркотом валів глушили б голос мій, дрібним камінням та піною мені мутили барву,— змагався б я, боровся, поривався, тремтів би за життя своє хвилево, але я жив би. Я б людей любив, людей ненавидів, а не привиддя, не тіні вмерлих... Певне б, знов були шпіонські підступи, суди неправі, глум ворогів, товаришів безсилля, а потім, може, знов Консьєржері.

Та все була б десь вдалині надія хоч би на чорну, безпросвітну ніч, що визволяє в’язнів із неволі... ...Неслава! глум! До чого я дійшов?

Он сонце вже спускається за гори, воно ж було якраз над головою, як я сюди прийшов, а я ще й досі ходжу по сьому хибкому містку і що роблю? На долю нарікаю!

От забавка! Якраз для жірондиста, що поклонявсь колись одній богині, богині Розуму. Молися ж їй, душе моя, молися їй ретельно, як той, хто бачить свій остатній час! Нехай вона хоч знак який покаже, куди звернути з сього роздоріжжя між смертю і життям: чи в той потік, аби хоч раз його невинна піна почервоніла від живої краски, чи на дорогу з волі у неволю?

Для сього ж бо мені не треба навіть ні ночі темної, ні ліхтаря...

З поблизької колиби виходить старенька жінка і гукає на Жі-

рондиста.

Жінка

Гей, громадянине!

Жірондист не чує за своїми думками.

Ласкавий пане!

Жірондист усе-таки не чує. Жінка підходить до містка і, діждавшись, як Жірондист ступив на твердий грунт, торкає його за

плече.

Пробачте, пане, що перебиваю...

Жірондист

(стрепенувся)

Ні, добра жінко, се зовсім нічого!

Жінка

Я знаю, в вас думки, либонь, премудрі все про науки, про високі справи.

Але живий живе гадати мусить.

Жірондист Ви проти чого се? Хто вам сказав?

Жінка

Та так воно говориться. Я, власне, сказать хотіла, що вечерять час, бо вже, дивіться, й сонечко заходить, а ви ж таки давно, як від обіду.

Жірондист А, ви про се...

(На хвилину задумується, потім жваво обертається до

жінки.)

А що я поспитаю вас, паніматко? Ви могли б до рана приготувать мені харчів, ну, так хоч днів на два або хоч і на більше?..

Жінка Куди ж се ви збираєтесь?

Жірондист (усміхається)

Не знаю...

Се я ще так... але таки могли б?

Жінка Чому ж? Як треба...

Жірондист

Син ваш дома є?

Ж і н к а

Ще дома. Завтра знову піде в гори.

Жірондист В які ж він гори піде?

Жінка

Та туди,

в французький бік.

Жірондист

Чи він мене прийняв би товаришем з собою у дорогу?

Жінка х

Чому ж би ні? А то й спитати можна.

(Гукав.)

Конраде, йди сюди!

Виходить молодий хлопець у швейцарському гірському

вбранні.

Жірондист (до нього шпарко)

Ви йдете в гори?

В французький бік? Куди?

К о н р а д

Аж до Нансі *•

Жірондист

Візьміть мене!

К о н р а д

Я йду надовго, пане! Чи звикли ви ходити так далеко? Поки туди, а поки знов назад...

Жірондист Назад не треба...

К о н р а д Як?.. А, розумію.

(Тихо.)

Давно я, власне, ждав такого слова. Жірондист

Чому?

К о н р а д Бо я вас бачу кожний день.

(Звертається до старої жінки.) Ладнуйте, мамо, нам харчі в дорогу

[29. VIII 1905,

Зелений Гай]

В КАТАКОМБАХ

(Посвята шановному побратимові А. Кримському))

Катакомби коло Рима. В крипті *, слабо освітлепій олійними каганчиками і тонкими восковими свічками, зібралась громадка християн. Єпископ кінчав проповідь слухачам і слухачкам, що стоять побожно, тихо і покірно.

Єпископ

Прославмо ж, браття, господа Христа, що посадив на небі поруч себе замученого брата Харіклея.

Хор

На небі слава господу Христу, що визволяє від земних кайданів, з гріховної темниці пас виводить у царство світла вічного.

Диякон

Амінь.

Єпископ

Наш брат був на землі рабом поганським, тепер він раб господній, більш нічий.

Неофіт-раб

Господній раб? Хіба ж і там раби?

А ти ж казав: нема раба ні пана у царстві божому!

Єпископ

Се щира правда: всі рівні перед богом.

Нѳофіт-раб

І раби?

Єпископ

Раби господні, брате, не забудь.

Сказав Христос: ярмо моє солодке, тягар мій легкий. Розумієш?

Неофіт-раб (після тяо/скої задуми)

Ні!..

Не можу. Не збагну я сього слова,

Християнка-рабиня (в раптовому нестямі пророкує)

Уже лежить при дереві сокира!..

«Я посічу його і вергну в пломінь»,— сказав господь!.. Прийди, прийди, прийди,

Ісусе, сине божий! Похилилась твоя пшениця,— жде вона серпа...

Ох,