Читати книгу - "Том 3"

Ото була б послуга для ідеї і помста за товаришів-героїв!

Невже гадаєш ти, що є прибуток якийсь товаришам з твоєї смерті? Невже ти так свій розум легковажиш, талан свій зневажаєш, всім відомий, що думаєш їх кров’ю переважить, червоною солоною водою?

Се був би вічний сором для ідеї!

(Жде відповіді>)

Жірондист мовчить.

Ну, я скінчив. Я щиро говорив, а ти подумай щиро, без котурнів, без пафосу фальшивого.

Жірондист (мимохіть )

Се вперше, що я готов зненавидіти щирість!

(Люто до Монтаньяра.)

Скажи мені, де ти береш отруту, що так в очах, не криючися навіть, зумів мені всю душу отруїть?

Я міг би знов сказать тобі: не хочу твого рятунку! Але ж се неправда: ти здер порфіру з мученської смерті,

і я кістяк струхлілий, голий бачу, замість геройської апофеози.

Огида, жах мене проймає, розпач, вся кров моя повстала проти смерті, як у вола на ревищі. О, ганьба!

З яким лицем я завтра їхатиму на гільйотину? Сором всій жіронді за мене буде! Що й кого врятує така ганебна смерть?..

Убий мене! Убий же, клятий кате, душогубе? Убий тепер, щоб завтра не вбивать!

Монтаньяр

(холодно)

Сі декламації, мій пане, зайві, трагедія класична вийшла з моди.

Професія моя для вас відома, ви добре знаєте, що се не я, а кат Самеон вас мав би завтра вбити,— до чого ж тута я?

Жіропдист

Хіба ж не ти мене в тюрму загнав своїм поклепом?

Монтаньяр

Не криюся (поправка: не поклепом, а правдою,— я тільки показав записані слова).

Жірондист

Ти ж добре тямив, чим ся тюрма скінчиться?

Монтаньяр

Вже ж я тямив, в той самий день і шнур оцей купив, і пилочку, щоб бути наготові, бо вирок міг наспіти кожен день.

Жірондист

Скажи, навіщо ж та тюрма була, коли ти сам надумав визволення?

Монтаньяр

А як би ж я інакше міг примусить аристократа вічної ідеї

прийняти з рук плебейських монтаньярських життя й рятунок?

Жірондист

Нащо се тобі?

Монтаньяр

Я раз сказав і знов сказать готовий: я, монтаньяр, ненавиджу тебе і всі твої великопанські мрії.

От я тепер даю тобі життя, і ти його прийнять від мене мусиш так, як прийняв усі мої софізми, що я тобі в твоєму стилі плів.

Адже ти мусиш? Правда ж? Ти приймаєш?

Жірондист

Послухай, жірондистів є тут більше, чого ж ти, власне, обібрав мене?

Монтаньяр

Такий мій смак і добра воля, пане.

Я в вас свого професора шаную за лекцію історії геройства...

Та годі вже базікання того!

Ми тільки час уводимо. Я знаю,

що ти таки полізеш у вікно,

хіба ж не можна се зробити просто?

Які актори всі ви, жірондисти!

(Спускає шнура, причепленого до гака, за вікно.)

Що є простішого? Берись і лізь та поглядай у діл, а я тим часом там стану долі з ліхтарем закритим і буду подавати гасла світлом: одкрию — значить, можна лізти далі, закрию — значить, треба притаїтись. Долізеш в діл, а там вже клопіт мій, як переправити тебе ще й далі.

Жірондист мовчки, зціпивши зуби, подається до вікна.

Монтаньяр (на порозі, усміхаючись)

Годилось би хоч «дякую» сказати. Жірондист

За правду треба правдою платити: я, жірондист, ненавиджу тебе і всі твої глибокохамські вчинки!

Монтаньяр кланяється з іронічним усміхом і зникає з порога. Жірондист кидається до пера, рука тремтить від поспіху і непевності в думках, далі він кидає перо, нічого пе написавши.

Нічого я не можу написати!

Та й все одно... вони б не зрозуміли...

За вікном знизу чутно тихий свист. Жірондист здригнувся, іде до вікна, приладжується і починає спускатися по шнуру за вікно.

III

НА ЕМІГРАЦІЇ

Жірондист-утікач ходить по містку над глибоким яром, де на дні шумить прудкий потік. Вдалині леліє Констанцьке озеро * і мрї-, ють снігові верхів’я гір.

Ж і р о н д и с т

Гнітить мене твоя краса, чужино!

Занадто гарпе ти, моє вигнання!

Занадто вільна ти, моя в’язнице!

І тужу я до стін Консьєржері, до тих понурих свідків героїзму, товаришів високих дум і вчинків.

Ті мури, мов живі, неначе тямлять і біль розлуки, й тугу поривання, й високе щастя жертви для ідеї, і муку сумнівів, і радість мрії, і смерті неминучої трагізм.

Проречистії мури! Скільки душ їм заповідало думки та мрії в реченнях мудрих та в огнистих строфах, і вірний камінь речником зостався людей, що поніміли під залізом.

А сії гори — в них немає мови.

Всі наші муки, й щастя, й боротьба для них ніщо. Вони стоять одвіку, стоятимуть довіку. Людські руки їм не давали ні краси, ні сили.

Не людська злість яри сі поточила, не людський гнів громи ті породив, що населяють гомоном узгір’я; і чистий сніг на тих недосяжних

далеких верховинах щось говорить,

але така, на що нема луни

ні в слові нашім, ані в нашім серці.

Не думав я, страшна Консьєржері, що я колись затужу за тобою, бо я гадав, що вже такої кари не вигадав би й монтаньярський розум. Якби я вірив у лихого духа, я думав би, що то сам сатана подав мені ту думку, щоб я сам для себе став метою...

Якби я

тієї думки не прийняв у кров, у серце, в глибину щонайтайнішу, я б, може, так тепера не тужив.

Я б тішився, що прийшлим поколінням послужить, може, нащось сяя туга, сей жаль безумний за нелюдським щастям свідомого конання для ідеї.

Я думав би, що ті дрібні рядки, які щодня кладу я на папері, колись народами здолають править; що сі ватаги чорних, дрібних літер колись повстануть цілим дужим військом одважних месників за нашу долю,— але тепер я вже не вірю в се.

Я знаю те, що кожний сам за себе — і месник, і борець або — ніщо, бо кожний має тільки власну долю, бо кожний в світі може тільки жити або вмирати, третього ж нічого не суджено на сьому світі людям.

Тепер ЖЄ Я ВИраЗНО, Я€НО тямлю, що я вмираю, що гірська хвороба мене взяла на чистих високостях ідей абстрактних, розуму та думки.

Мені здається, що от-от всі пори почнуть точити кров і я загину, як мандрівець на глетчері найвищім, де грудям дихати надміру легко, над людську силу...

Там було життя, між тими мурами, де кожний вечір

здавався нам остатнім. Там життя було зібране, наче в тому шкельці, що промені порізнені