Читати книгу - "Том 3"

Жірондист понуро мовчить і демонстративно розгортав книжку, ніби збирається читати.

Монтаньяр (не вважає на те, тільки приступається ближче і говорить трохи іншим тоном)

Сказати правду, якби я так думав, а ще до того почував себе котримсь із фокусів таких — запевне, всі жірондисти — фокуси ідеї! — то я б не дав на частки розточитись своєму божищу задля тріумфу бездушної якоїсь гільйотини.

Я б сам собі метою став, з’єднавши в єдиний культ пошапу до ідеї і до своєї власної особи.

Жірондист (не дивлячись, неохоче)

І що ж би ти зробив?

Монтаньяр

Ось подивися, я на відповідь фокус покажу.

(Раптом дістає з кишені шнура і накидає петлю на Жі-рондиста, той зривається, зляканий несподіванкою. Монтаньяр сміється.)

Та не лякайсь! Було б іще дурніше

завісити тебе, аніж тобі

любити гільйотину більш над шнура.

Се я тебе навчити хочу штучки, що зветься «утіканкою»,— дивись!

(Витягає з кишені пилку.)

Ось пилочка, як ниточка тоненька, а там в вікні залізні грубі грати.

Ну, хто кого перегризе?

(Підходить до вікна і швиденько пиляє грати.)

Чи ба!

Де тонко, трам не рветься! От так фокус!

/ (Виймає грати геть.)

Тепер дивись: тут ти, тут шнур, тут гак, а тут вікно. Шнур зачепи на гак, сам на вікно і вниз по шнуру гайда!

Була тюрма з тобою? Раз, два, три!

І вже тюрма без тебе — розумієш?

Се фокус легкий. Я мудріші вмію.

Жірондист (дивиться німий від здивування па всю оруду. Далі мов од сну прокидається)

Я розумію: справді се вже фокус мучительства найтоншого. Тюремник показує засудженому волю...

Так, легкий фокус,— зветься «кіт і миша».

(З огидою одвертається.)

Монтаньяр

(сміється)

Ну, та й догадливі сі жірондисти!

Невже ти думаєш, що монтаньяр не вміє й поступить без гільйотини чи без її почесної родини при боротьбі супроти вас?

Жірондист (холодно)

Не тямлю,

До чого се ти кажеш.

Монтаньяр

Пригадай ту лекцію, що я колись від тебе у клубі записав. Дивись сюди!

(Показує, розгорнувши свою книжку з нотатками.)

Жірондист (читає вголос)

«Кров Цезаря проливши, Брут обмив усе болото цезарських тріумфів».

Так що?

Монтавгьяр

(нетерпляче)

Кого карає гільйотина, tq перше розум одбере! Се ж ясно: я думаю, що й з Брута все болото обмила кров, пролита при Філіппах *, а то б, либонь, вже не така чистенька фігура ся в історії була.

Я думаю, що з ласки гільйотини madame Роллан ще попаде в пречисті, незгірш від тих Лукрецій * та Віргіній що теж хто зна, чим за життя були.

Я думаю, що досить монтаньяри трудились, обмиваючи всі бруди на жірондистах. Зрозумів тепер?

Жірондист

Я зрозумів, що все-таки страшна вам ідея наша, бо вона воскреспо з крові, як фенікс з полум’я, і сили, нової сили набере з крові посвячених їй мучеників. Бачу, хотів би ти, щоб я ідею зрадив, покинувши товаришів, прийнявши рятунок з рук нечистих, а тоді ти міг би, вихваляючись, казати: такі ж вони усі, ті жірондисти!

Так ні, не дам тобі я сеї втіхи!

Раз тільки зійде сонце надо мною, щоб глянути, як в пурпур благородний кров жірондиста зміниться для шати ідеї вічної!

Монтаньяр

Скажи мені, яку ідею скриня та ховала, що звалась за життя Луї Капет? * Либонь, ніякої? Чому ж тепер імення се дива справдешні творить в Вандеї * та в Бретані? * Не в ідеї, мій папе, сила, а в самій крові, у пурпурі, мовляв ти, благороднім.

Здери порфіру з Цезаря — він раптом звичайним, голим чоловіком стане; накинь порфіру крові на Бурбопа *, і не один повірить, що то Цезар, та й власного ще пурпуру додасть йому на шату. Кров — се так, як пара, що в літню спеку повстає з землі, здіймається високо, аж до неба, і звідти падає дощем на землю, щоб знову парою здійнятись в небо; і так би цілий рік ішли дощі, якби ніколи вітру не бувало.

Мені здається, що кривава пара занадто вже згускла над нашим краєм j час би вже тій хмарі розірватись та дати просвіток, бо сей потік червоних хвиль ось-ось пойняти може і нашу Гору.

Жірондист

(іронічно)

Се було б найгірше! Такий спасенний Арарат втопити! Коли до сього треба ще долити потоп кривавий, то не жаль мені на те своєї крові. Сподіваюсь, що власне ти в моїй крові заллєшся.

Монтаньяр Яка ж користь від того для ідеї?

Жірондист А що тобі? Не віриш ти в ідею.

Монтаньяр

Не вірю я, а ти? Либонь, тепера ти лекцію від мене перейняв.

Так слухай же: я справді ні на мить не вірю, щоб ідея поборола живую людську силу; зогниє ідея ваша вічна ще раніше,

ніж кров твоя втопить мене здолає.

Наш підмурівок буде все ж міцніший, недарма зветься він Горою. Сила вродить повинна силу, а примари примарами зостануться. Се я так думаю, і вже через те саме тобі так думати зовсім не личить.

Ти мусиш думати, що вже вас обмаль зосталося — ідеї оборонців, вас, фокусів одвічного проміння; і щоб не дать промінню розточитись у порожнечі світовій, ти мусиш перш над усе життя свого глядіти.

Подумай, що коли б Лавуазьє

втік позавчора за кордон? Сьогодні

вже б, може, світ багатшим став на світло.

Тепера жди «до другого пришестя»,

поки природа знов збудує скриньку

таку, як був отой Лавуазьє.

Хто зпа, чи наші правнуки діждуться!

Хіба Лавуазьє не мав би права академічним заквітчатись лавром іще хоч раз, ну, просто хоч па те, щоб глянути на себе у свічадо.

Який в тім глузд, що голову його, начиння геніальне, кат Самсон «до коша» кинув, як шпурля редактор бездарний твір якогось там писаки?

Навіщо се? Щоб невіглас прийдешній побожно промовляв «Лавуазьє»!

В той час, як сам Лавуазьє вже стане таким, що й здумати про нього бридко.

Отак і ти заляжеш перегноєм

в землі французькій з тим, щоб відродилась

колись ідея вічна жірондистів

для невідомих, може, ще й негідних,

нащадків ваших, ні, скоріше наших,

бо тілом ми переживемо вас.

Хіба ж не краще десь в чужому краю зібрати в фокус розуму живого усе проміння вашої ідеї та й кинути її ясним перуиом на пашу Гору? Може б, розкололась

Го ра надвоє і скоріше впала в криваве море —без