Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Отож-то, шановний ослику, — сказав Уленшпігель дорогою, — ти біжиш за нікчемною принадою, за жмутком жалюгідних будяків, і залишаєш позад себе ціле поле квітів. Отак і люди: ті женуться за квітами слави, що їх фортуна держить у них перед носом, ті за квітами зиску, а ще інші — за квітами кохання. А в кінці шляху вони помічають, як і ти, що гналися за дурницею, залишивши позад себе дещо вартніше: здоров’я, працю, спокій, родинний добробут.
Так розмовляючи зі своїм осликом, Уленшпігель опинився перед ландграфським палацом.
Два капітани-аркебузьєри грали на ганку палацу в кості.
Один із них, рудий велетень, помітивши Уленшпігеля, що скромно сидів на своєму Єфові і шанобливо спостерігав гру, гиркнув на нього:
— Чого тобі треба, голодна прочанська пико?
— Я й справді дуже голодний, — відповів Уленшпігель, — і прочанин не зі своєї волі.
— Якщо ти голодний, — відповів капітан, — то нагодуй свою шию мотузкою, що он гойдається на шибениці, чекаючи на волоцюг.
— Мостивий пане капітан, — відповів Уленшпігель, — якби ви дали мені оту гарну золоту стрічку з вашого капелюха, то я одразу повиснув би, вчепившися зубами в жирну шинку, що висить он там у ковбасника.
— А звідки тебе принесло? — запитав капітан.
— З Фландрії, — відповів Уленшпігель.
— Чого ж ти хочеш?
— Показати його світлості вельможному ландграфові одну картину мого малювання.
— Якщо ти маляр, та ще й із Фландрії, — мовив капітан, — то заходь, я тебе відведу до нашого пана.
Прийшовши до ландграфа, Уленшпігель вклонився йому разів три, а то й більше.
— О ваша світлість, — сказав він, — пробачте мені мою зухвалість, що я посмів наблизитись до стіп ваших, щоб показати вам картину, для вас намальовану, — я мав честь зобразити на ній Пресвяту Богородицю у всій її славі. Можливо, ця картина сподобається вам, — вів далі він, — тоді я буду високої думки про свою майстерність і плекатиму надію, що зможу колись сісти в чудове, оббите червоним оксамитом крісло, де сидів за свого життя незабутній маляр вашої світлості.
Вельможний пан ландграф, розглянувши картину, визнав її дуже гарною і мовив:
— Ти будеш у нас за маляра, сідай у це крісло. — І радісно поцілував його в обидві щоки. Уленшпігель сів.
— Ти такий обшарпаний, — сказав пан ландграф, розглядаючи його.
Уленшпігель відповів:
— Таки й справді, ваша вельможність. Єф, тобто мій осел, закусив хоч будяками, а я, бідолаха, вже три дні перебуваю у великій скруті і живлюся димом надії.
— Зараз ти повечеряєш добрячим м’ясцем, — сказав ландграф. — А де ж твій осел?
Уленшпігель відповів:
— Я залишив його на майдані перед палацом вашої великодушності. Я був би вельми щасливий, коли б Єф мав на ніч притулок, підстилку й пашу.
І вельможний пан ландграф негайно наказав своєму пажеві доглянути Уленшпігелевого віслюка, як його власного.
Незабаром надійшла й вечеря, багата, як святковий бенкет. М’ясо парувало, вино річкою лилося в їхні горлянки. Уленшпігель і ландграф стали червоні, як буряки. Уленшпігель розвеселився, а ландграф про щось думав.
— Слухай, маляре, — промовив раптом ландграф. — Я хочу, щоб ти намалював мій портрет, бо це ж велика втіха для смертного володаря залишити нащадкам на спомин свій образ.
— Пане ландграф, — сказав йому Уленшпігель, — ваша воля — для мене закон, але мені, негідному, здається, що лише сам ваш портрет не засвідчить вашої величі в прийдешніх століттях. Вас треба намалювати разом з вашою вельможною дружиною, пані ландграфинею, і з усіма дамами й вельможами, найхоробрішими воєначальниками й офіцерами, посеред яких ваша вельможність з дружиною будете наче два ясних сонця між блідих ліхтарів.
— Твоя правда, маляре, — погодився ландграф. — Скільки ж буде коштувати ця велика робота?
— Сто флоринів, хоч наперед, хоч потім, — відповів Уленшпігель.
— На ось, візьми наперед, — мовив ландграф.
— Ласкавий пане, — вигукнув Уленшпігель, — ви наливаєте олії в мою лампу, і вона горітиме на вашу честь.
Другого дня він попросив пана ландграфа дати йому можливість побачити всіх, хто матиме честь бути намальованим на картині.
Найперше з’явився герцог Люнебурзький, начальник ландскнехтів на службі у ландграфа. Це був товстенний чолов’яга, що насилу волочив своє роздуте черево. Він підійшов до Уленшпігеля і шепнув йому на вухо:
— Якщо ти не намалюєш мене хоч наполовину худішим, то я накажу моїм воякам повісити тебе.
І герцог вийшов.
Потім увійшла висока дама з горбом на спині і грудьми пласкими, як меч правосуддя.
— Пане маляр, — сказала вона, — якщо ти не знімеш у мене горба на спині і не поставиш двох горбочків на грудях, я звелю тебе четвертувати, як отруйника.
І дама вийшла.
Потім прийшла молода фрейліна, білява, свіженька, вродлива, проте їй бракувало трьох верхніх передніх зубів.
— Пане маляр, — мовила вона, — намалюй мене, щоб я усміхалась і щоб видно було всі тридцять два зуби, бо інакше оцей мій кавалер посіче тебе на січку.
І, показавши на капітана аркебузьєрів, який грав у кості на сходах палацу, вона вийшла.
Таке тривало ще довго. Нарешті Уленшпігель залишився сам із ландграфом.
— Якщо ти, — сказав у свою чергу пан ландграф, — собі на лихо, намалюєш хибно хоч одну рису в цих обличчях, я накажу зітнути тобі голову, як курчаті.
Уленшпігель подумав: «Зітнуть голову, четвертують, посічуть на січку або принаймні повісять! То краще не малювати нічого. Але ще побачимо».
— А де ж зала, — спитав він у ландграфа, — яку я маю оздобити своїм малюванням?
— Ходімо зі мною, — відповів ландграф.
І він показав йому велику кімнату з зовсім голими стінами.
— Ось тобі зала, — сказав він.
— Було б вельми бажано, — сказав Уленшпігель, — якби стіни позавішувати великими завісами, щоб уберегти моє малювання від мух і пилюки.
— Це можна, — сказав ландграф.
Завіси були повішені. Уленшпігель сказав, щоб йому дали трьох помічників розтирати фарби.
Цілий місяць Уленшпігель та його помічники тільки те й робили, що пили і їли, не шкодуючи ні доброго м’яса, ні старих вин. Про це дбав сам ландграф.
Однак на тридцять перший день він всунув свого носа у двері кімнати, куди Уленшпігель не дозволяв заглядати нікому.
— Гей, Тілю, — гукнув він, — а де ж твоя картина?
— Кінця не видно, — відповів Уленшпігель.
— А можна подивитись?
— Ще ні.
Тридцять шостого дня він знову просунув носа у двері.
— Як справа, Тілю? — запитав він.
— Та вже близько кінець.
На шістдесятий день ландграф розсердився і ввійшов у кімнату.
— Зараз же покажи мені картину! — крикнув він.
— Гаразд, грізний володарю, — відповів Уленшпігель, — дозвольте лише не відкривати завісу, поки не зберуться всі воєначальники й придворні дами.
— Добро, — мовив пан
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах», після закриття браузера.