Читати книгу - "Чаклунка з останньої парти"

Ніби навсупір її думкам, тутешній світ раптом обернувся іншим боком. За високими будинками ховався заповідний куточок. Тиха вулиця з обох боків була забудована красивими особняками з балконами і мансардами. Уздовж вулиці між будинками розкинувся скверик. Багряні й золоті крони дерев світилися теплом на тлі похмурого неба, наче в них ховалося сонце. Весело тринькали синиці. Під ногами шурхотів падолист. Пахло прілим листям і димом багаття.

Серце Августини забилося. Феліциус висунув носа і жадібно втягував повітря. Бабуся з онучкою зайшли у сквер. На найближчій лавці сидів хлопчина Липоччиного віку. Він задер голову вгору, щоб спинити кров, що юшила з носа. Августина поспішила до хлопчика.

— Як же ти так умудрився? Дай-но мені поглянути, чим тобі можна зарадити.

Вася не хотів ані розпитувань, ані співчуття. Він не звик, щоб над ним квоктали. У них з дідом вдома було суворе чоловіче життя.

— Не треба, і так минеться, — відмовився хлопчик.

— Чого чекати і шморгати носом, коли це діло однієї секунди, — похитала головою Августина і поклала долоню хлопчику на лоба.

Кровотеча миттю зупинилася.

— Ось так. А тепер покажи, що у тебе з ногою, — попросила старенька.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Вася.

Августина посміхнулася. За той час, поки її долоня лежала у Васі на голові, вона встигла довідатися, що в дитинстві він хворів на вітрянку. У першому класі, з'їжджаючи з гірки, впав із санок і дістав струс мозку. Минулої зими переніс грип. Для того щоб поставити діагноз, їй не треба було вдаватися до магії. У Вернисвіті це вміла навіть звичайна сільська знахарка.

— Знімай черевик, — скомандувала Августина.

Вася згадав про дірку в шкарпетці і енергійно замотав головою:

— Ні, мені вже краще.

— Не сперечайся. Марно. Ти не знаєш мою бабусю, — сказала Липочка.

Не звертаючи уваги на протести, Августина сіла навпочіпки і стягнула з хлопчика кросівку. Вася зашарівся від сорому. Для повноти щастя йому бракувало постати у рваній шкарпетці перед незнайомим дівчиськом. Старенька зняла злощасну шкарпетку, оглянула кісточку, обмацала її і раптом так різко смикнула, що від болю у Васі потемніло в очах.

— Усе гаразд. Звичайний вивих, — повідомила Августина.

Вася взувся і обережно наступив на хвору ногу, потім притупнув, повертів туди-сюди і здивовано промовив:

— Ото так!

— Я ж тобі говорила, що з бабусею краще не сперечатися.

У рудоволосої дівчинки була така заразлива посмішка, що губи у Васі самі собою розпливлися у відповідь. Він навіть не знав її імені, а в нього було таке відчуття, наче вони давним-давно знайомі. Навіть переживання з приводу подертої шкарпетки здавалися дурницею.

— А ходімте до нас у гості. Тут недалечко. Дідусь буде радий, — несподівано для себе запропонував Вася.

Гості у Єрмолаєвих бували нечасто. Вася і сам не усвідомлював, чому йому так хочеться познайомити дивну стареньку і дівчинку з дідом.

Липочка благально поглянула на бабусю.

— Ба, ходім.

Августина вже кілька разів переконувалася, що все гарне в тутешньому світі обертається на лихе, але від хлопчика загрози не виходило. Старенькій чарівниці було цікаво поглянути, де він живе. Його образ не в'язався з особняком за високим парканом.

— Ходімо. Дідусь напевно купив торт. Ми живемо удвох, — упрохував їх хлопчик.

— Ми теж живемо удвох з бабусею, — сказала Липочка.

— Правда? Тим паче. Мене звати Вася.

— А мене Липочка.

— Гм… Це від дерева, чи що? — перепитав Вася.

— Ні. Липочка, бо я народилася в липні.

За розмовами вони підійшли до старенького рубленого будинку. Вася відчинив хвіртку і пропустив гостей. Побачивши затишну хатину з різьбленими наличниками, Августина мало не розплакалася від розчулення. Це було перше місце в тутешньому світі, де вона почувалася як вдома.

— Дідусю, у нас гості,— гукнув Вася з порога.

Никанор Іванович здивувався, почувши про гостей. Онук ріс замкнутим хлопчиком і ніколи не приводив друзів. Дід вийшов з кімнати і здивувався ще більше. Вася йшов у супроводі симпатичної старенької жінки і рудої дівчинки.

— Я ногу вивихнув, а бабуся Августина її вправила, — повідомив Вася.