Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

— Запрошення на прем’єру фільму, — пояснила Лариса, прибираючи тацю з чашкою. — У неділю вперше в Україні презентуватимуть кінострічку французького кінорежисера «Душа океану». Я вже дізналася: запрошена дуже солідна аудиторія, окремі політики, бізнесмени, телезірки. Буде червона доріжка і все таке.

— Ого, — здивувався Марат. — Світська вечірка. значить. Знов море цікавих очей з камерами й мікрофонами. Не люблю цього.

— Преси й телебачення буде мало, — уточнила. — Та й то лише біля килима. Далі їм вхід заборонений. Показ закритий.

— Схоже, буде хтось серйозний, кого знімати не бажано, — вголос подумав Рахімов.

— Тим паче треба йти, — сміливо порадила Лара.

— Думаю, ти маєш рацію, — ствердно хитнув головою.

Ввечері повідомив Лію.

— Мирон недавно телефонував й розповідав про цей фільм. Його прем’єра у Лондоні вже відбулася, — захоплено щебетала дружина. — У ньому йдеться про дев’ятирічного хлопчика, який щодня пірнав на глибину океану, щоб назбирати якихось коралів чи перлин, точно не зрозуміла. Потім продавав їх за копійки, аби прогодувати маму й молодших сестер. Батька не було. Одного разу він пірнув — і не виплив. Тому й «Душа океану». Дуже зворушлива стрічка, кажуть.

Ще під’їжджаючи, Марат зрозумів, що публіка збирається серйозна. Хоч килим і простелений, але зайвого ажіотажу навколо гостей ніхто не створював, вхід тільки за запрошеннями.

Почув, як кілька разів клацнули камери, коли проходили з Лією по червоній доріжці.

Серед присутніх побачив деяких близьких владних друзів. Його й самого вже не раз кликали у політику, але Рахімов навіть чути не хотів. Йому спокійніше на своєму місці. Ніби й публічна людина, а сам собі господар.

Після прем’єри гостей запросили на фуршет у невимушеній обстановці. Без преси й телебачення, щоб усі могли розслабитися.

— Навіть не дивися у той бік, — порадила світська левиця Інга Лєбєдєва своїй подрузі-журналістці Кірі Ковальовій, з якою сьогодні разом відвідали кінопоказ. Молода дівчина, не відриваючи погляду, слідкувала за Рахімовим.

— Ти й так на цьому заході інкогніто. Якщо хтось довідається, що маєш журналістське посвідчення, у мене будуть неприємності. Краще не привертай зайвої уваги.

— Хто цей імпозантний чоловік? — поцікавилася Кіра.

Вона зовсім не думала відводити погляд.

— Марат Рахімов, бізнесмен, багата впливова людина. Проте не політик і не телезірка, тому для громадськості особливого інтересу не представляє, — пояснила Інга.

— Він якийсь особливий, — примружила зацікавлені сіро-зелені очі журналістка. — Чимось виділяється. Високомірний, знає собі ціну. Напевно, має повний набір — дружина, коханка…

— Точно, — іронічно Лєбєдєва. — А ще — четверо дітей і в додачу — однолюб.

— Я б хотіла з ним… інтерв’ю… — ніби й не почула Ковальова.

— Ти схибилася?! — підвищила тон Інга й сіпнула подругу за руку. Та неохоче повернулася в інший бік. — То непроста людина. Бачиш оту кралю у довгому чорному платті? Лія Рахімова — дружина. На рахунок коханки… Була якась… Народила йому сина й померла при загадкових обставинах. От народила і померла, розумієш? А він забрав дитину.

— Цікаво, — очі журналістки заблищали. — Інших троє дітей народила жінка?

— Здається, тільки двох, — неохоче продовжила Лєбєдєва. — Із старшим сином там теж якась історія, але я не вникала.

— А ти кажеш — «однолюб», — саркастично посміхнулася Кіра. — Він найцікавіший з присутніх. Хочу з ним познайомитися.

— Навіть не думай… — не встигла зупинити подругу Інга.

Та символічно погладила довге хвилясте яскраво-руде волосся, поправила сукню і впевнено рушила назустріч Рахімову. Він щойно потис на прощання руку своєму співрозмовникові й прямував до дружини. Вражена фільмом, Лія жваво обговорювала з кимось сюжет стрічки, не звертаючи уваги на чоловіка.

— Добрий вечір, як вам прем’єра? — прямо звернулася журналістка, підходячи з бокалом шампанського.

— Ми знайомі? — різко спитав Марат, зупинивши на дівчині здивований, неприязний погляд.

— Кіра Ковальова, — коротко й фамільярно відрекомендувалася.

— Не зрозумів, хто? — скривив обличчя.

Дівчина відчула, як по тілу пробігли неприємні мурашки. Розмова явно заходила в тупик. Вона зовсім не розраховувала на таку холодну неприязнь.

— Я журналістка, хотіла домовитися з вами про…

— Журналістка?! — розширив від здивування очі Марат. — Хто вас сюди пустив?

— Будь ласка, тихіше, — запинаючись від хвилювання, попросила. — Я не хочу неприємностей.

— А чого хочете? — сердито запитав.

Бідолашна мовчала, стискаючи в руках бокал недопитого шампанського.

— Якщо хоч одну фотографію з цього заходу десь побачу — знайду і зітру тебе особисто на порох, — суворо попередив, тикнувши вказівним пальцем прямо у груди не на жарт наляканої дівчини.

Викрити її на цьому заході означало кінець репутації і кар’єрі. Крім того постраждали б ті, завдячуючи кому вона потрапила за куліси прем’єри.

— Даю вам п’ять хвилин, щоб зникнути, — полагіднішав. — Якщо не встигнете — вас показово виведуть. Час пішов…

Нічого не пояснюючи, Кіра підбігла до бару, поклала на стійку бокал і швидко попрямувала до виходу.

— Зачекай, — почула у спину голос Інги. — Що сталося?

— Потім, усе потім… — тільки й кинула через плече Ковальова й поспішила зникнути.

— До вас Ярослав Янін. Каже, що дуже терміново, — почув Марат у робочу слухавку голос Лариси.

— Нехай заходить, — дозволив.

— З нами зв’язалися японці, — відразу перейшов до справи Янін, присідаючи і викладаючи необхідні для розмови документи. — Просять про зустріч.

— Які ще японці? — не зрозумів керівник.

— Справжні, — уточнив головний юрист. — Вони орендували велику ділянку землі і хочуть збудувати на ній свій завод.

— А до чого тут ми? — здивувався Марат. — Споруда має бути якоїсь незвичайної архітектури?

— Та ні, — відповів Ярослав, — звичайна собі коробка.

Рахімов відкинувся на шкіряному кріслі, чекаючи пояснень.

— Проблема в самій ділянці, — продовжив юрист. — То є цілковите болото, яке десятиріччями не просихає. Їм усі відмовили.