Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

Корабель завис на рівні майданчика. На край його з борту впала драбинка. По ній зійшли Тускуб і загін солдатів у панцирах, у металевих ребристих шапках.

Солдати стали півколом перед печерою. Тускуб підійшов до трикутних дверей і вдарив у них кінцем палиці.

Лось і Аеліта спали глибоким сном. Тускуб обернувся до солдатів і звелів, показуючи палицею на печеру:

— Візьміть їх.

Військовий корабель кружляв деякий час над скелями Священного Порога, потім одплив у напрямку Азори й десь там сів. Тільки тоді Іха й Гусєв змогли спуститися вниз. На витоптаному майданчику вони побачили Лося, — він лежав недалеко від входу до печери, уткнувшись обличчям в мох, в калюжі крові.

Гусєв узяв його на руки, — Лось не дихав, очі щільно заплющені, на грудях, на голові запеклася кров. Аеліти ніде не було. Іха голосила, збираючи в печері її речі. Вона не знайшла тільки плаща з капюшоном, — мабуть, Аеліту, мертву або живу, загорнули в плащ, повезли на кораблі.

Іха зав’язала в клуночок те, що лишилося від «народженої з світла зірок», Гусєв перекинув Лося через плече, і вони пішли назад через мости над киплячим у темряві озером, сходинками, що зависали над туманною прірвою, — цією дорогою вертався колись Магацитл, несучи прив’язаний до прядки смугастий фартух дівчини Аолів — звістку миру і життя.

Нагорі Гусєв вивів з печери човна і посадив у нього Лося, загорнутого в простирадло, затягнув пояс, насунув глибше шолом і суворо мовив:

— Живим мене не візьмуть. Ну, коли вже доберуся до Землі… Ми сюди повернемось… — Він вліз у човен, розібрав рулі. — А ви, друзі, йдіть додому чи ще куди. Не згадуйте лихом. — Він перехилився через борт і за руку попрощався з механіком та Іхою. — Тебе з собою не кличу, Іхонько: лечу на неминучу смерть. Дякую, голубко, за любов, цього ми, Сини Неба, не забуваємо, отак. Прощай.

Він примружився на сонце, кивнув підборіддям і злетів у синяву. Довго дивились Іха та хлопчик у сірій шубці, як одлітав Син Неба. Вони не помітили, що з півдня, з-за місячних скель, піднялася, перетинаючи йому шлях, крилата цятка. Коли Гусєв зник у сонячних потоках, Іха впала на замшіле каміння в такому відчаї, що хлопчик злякався — чи не покинула й вона печальну Туму.

— Іхо, Іхо, — жалібно повторював він, — хо туа мірра — туа мурра.

Гусєв не одразу помітив військовий корабель, який перетинав йому шлях. Поглядаючи на карту, на скелі Лізіазіри, що підпливали, він тримав курс на схід, до кактусових полів, де лишився апарат.

Позад нього, у човні, відкинувшись, сидів Лось, вкритий липким простирадлом, яке майоріло од вітру. Лось був нерухомий і наче спав, — у його тілі не було потворної безглуздості трупа. Гусєв тільки тепер відчув, який дорогий йому товариш.

Нещастя сталося так. Гусєв, Іхонька і механік сиділи тоді в печері, біля човна, — сміялися. Раптом унизу пролунали постріли. Потім — зойк. І за хвилину з прірви злетів як шуліка військовий корабель, кинувши на майданчику непритомного Лося, — і заходився кружляти, видивлятися.

Гусєв плюнув через борт — так остобісів йому Марс. Тільки б дістатися до апарата, влити Лосеві «ковток спирту». Він поторкав його, — теплий; відтоді як Гусєв підібрав тіло на майданчику, в ньому не було помітно задубіння. «Дасть бог — віддишеться. — Гусєв по собі знав слабку дію марсіанських куль. — Але надто вже довго триває непритомність». Він занепокоєно обернувся до сонця, що хилилося до вечірнього пругу, і в ту мить побачив корабель, котрий падав з висоти.

Гусєв одразу ж повернув на північ, уникаючи зустрічі. Корабель повернув. Час од часу на ньому з’являлися жовтуваті димочки пострілів. Тоді Гусєв став набирати висоту, розраховуючи під час спуску подвоїти швидкість і втекти від переслідувача.

У вухах свистів крижаний вітер, сльози застилали очі, замерзали па віях. Зграя бридких іхі, неохайно махаючи крилами, кинулася було на човен, але промахнулась і відстала. Гусєв давно вже втратив напрямок. Кров била в скроні, розріджене повітря стьобало крижаними батогами. Тоді Гусєв повним ходом пішов униз. Корабель одстав і зник за обрієм.

Тепер унизу лежала, скільки сягало око, мідно-червона пустеля. Ні деревця, ні життя довкола. Сама тільки тінь, од човна летіла по плоских пагорках, хвилях піску, по тріщинах кам’янистого грунту, що поблискував, мов скло. Де-не-де на пагорках кидали понуру тінь руїни жител. Цю пустелю скрізь борознили висохлі річища каналів.

Сонце хилилося нижче до рівного краю пісків, розливалося мідне, тужливе сяйво заходу, а Гусєв усе ще бачив унизу хвилі піску, пагорки, руїни Туми, що вмирала, припадаючи порохом.

Швидко настала ніч. Гусєв спустився і сів на піщаній рівнині. Виліз із човна, відігнув на обличчі Лося простирадло, трохи одкрив його повіки, притулився вухом до серця, — Лось сидів ні живий ні мертвий. У нього на мізинці Гусєв помітив кільце, на ланцюжку висів одкритий флакончик.

— Ех, пустеля, — сказав Гусєв, відходячи од човна. Крижані зірки загорілися у неосяжно-високому чорному небі. Піски видавалися сірими від їхнього світла. Було так тихо, що Гусєв чув шурхіт піску, який осипався в глибокому сліду ноги… Мучила спрага. Насувалася туга. — Ех, пустеля! — Гусєв вернувся в човен, сів до рулів.

Куди летіти? Рисунок зірок був дикий і незнайомий.

Гусєв запустив мотор, але гвинт ліниво крутнувся і став. Мотор не працював — коробка з-вибуховим порошком була порожня.

— Ну гаразд, — стиха мовив Гусєв. Знову виліз із човна, засунув палицю ззаду, за пояс, витяг Лося. — Ходімо, Мстиславе Сергійовичу, — поклав його на плече і пішов, грузнучи по кісточки в піску.

Йшов довго. Дійшов до пагорба, поклав Лося на якісь засипані піском сходи, оглянувся на самітню в зірчастому світлі колону на пагорбі і ліг ницьма. Смертельна втома, як одплив, зашуміла в крові.

Він