Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Земля. — Схопив Лося і побіг у напрямку зірки.

Він знав тепер, де лежить апарат.

Дихаючи з свистом, обливаючись потом, Гусєв величезними стрибками долав рівчаки, люто скрикував, спотикаючись об каміння, біг, біг, — а перед ним плив близький темний обрій пустелі. Кілька разів Гусєв лягав обличчям у холодний пісок, щоб освіжити хоч парою вологи пересохлий рот. Підхоплював товариша і знову йшов, поглядаючи на червонуваті промені Землі. Його величезна тінь самітно рухалася серед світового кладовища.

Зійшла гострим серпом щербата Олла. Серед ночі зійшла кругла Ліхта, — світло її було лагідне і сріблясте, подвійні тіні впали від хвиль піску. Обидва ці дивні місяці попливли — один угору, другий на ущерб. У їхньому світлі померк Талцетл. Вдалині здійнялися крижані вершини Лізіазіри.

Пустеля кінчилася. Незабаром мало світати. Гусєв вийшов у кактусові поля. Повалив ногою одну рослину і жадібно наситився її ніби живим водянистим м’ясом. Зірки гасли. В бузковому небі виступали рожеві краї хмар. І ось Гусєв почув, наче удари залізних валків, одноманітний металічний стукіт, виразний і чіткий у ранковій тиші. Гусєв скоро зрозумів його значення: над кактусовими заростями стирчали три ґратчасті щогли військового корабля-переслідувача. Удари долинали звідти — це марсіани руйнували апарат.

Гусєв побіг, ховаючись серед кактусів, і водночас побачив і корабель, і поряд з ним величезний іржавий горб апарата. Десятка зо два марсіан били по його клепаній обшивці великими молотками. Видно, робота щойно почалася. Гусєв поклав Лося на пісок, витяг із-за пояса палицю.

— Я вам, сучі сини! — не своїм голосом заволав Гусєв, вискакуючи з-за кактусів.

Підбіг до корабля і ударом палиці розтрощив металеве крило, збив щоглу, вдарив у борт, як у діжку. З корабля вискочили солдати. Кидаючи зброю, горохом сипонули з палуби, побігли врозтіч. Солдати, які розбивали апарат, тихо виючи, поповзли борознами, зникли в заростях. За хвилину все поле спорожніло, — такий великий був жах перед всюдисущим, невразливим для смерті Сином Неба.

Гусєв одгвинтив люк, підтяг Лося, і обидва Сини Неба зникли всередині яйця. Кришка зачинилася. Тоді марсіани, які причаїлися за кактусами, побачили незвичайне і разюче видовище.

Величезне іржаве яйце завбільшки з будинок загуркотіло, з-під нього знялися коричневі хмари куряви і диму. Під страшними ударами Тума задрижала. Сповнюючи повітря ревом і громовим гуркотом, гігантське яйце застрибало по кактусовому полю. Повисло в хмарах куряви і, як метеор, шугнуло в небо, несучи з собою лютих Магацитлів на їхню батьківщину.

— Ну що, Мстиславе Сергійовичу, — живі?

Обпекло рот. Рідкий вогонь пішов по тілу, по жилах, по кістках. Лось розплющив очі. Курна зірочка горіла над ним зовсім близько. Небо було дивне — жовте, стьобане, мов скриня. Щось стукало, стукало рівномірно, тремтіла курна зірочка.

— Котра година?

— Годинник став, от лихо, — відповів голос.

— Ми давно летимо?

— Давно, Мстиславе Сергійовичу.

— А куди?

— А чорт його знає, — нічого не можу розібрати, темрява і зорі… Премо у світовий простір.

Лось знову заплющив очі, силкуючись проникнути в пустоту пам’яті, але в пам’яті ніщо не розкрилось, і він знову поринув у непроглядний сон.

Гусєв укрив його якнайтепліше і вернувся до спостережних трубок. Марс видався тепер менший од чайного блюдечка. Місячними плямами виділялися на ньому днища висохлих морів, мертві пустелі. Диск Туми, яку засипали піски, все зменшувався, все далі летів од нього апарат кудись у безпросвітну темряву. Зрідка промінчик зірки колов око. Та скільки Гусєв не вдивлявся, ніде не було видно червоної зорі.

Гусєв позіхнув, клацнув зубами, — така нудьга порожнього простору всесвіту мучила його. Оглянув запаси води, їжі, кисню, загорнувся в ковдру і ліг на тремтячу підлогу поруч з Лосем.

Минуло чимало часу. Гусєв прокинувся від голоду. Лось лежав, розплющивши очі, — обличчя його було в зморшках, старе, щоки запали. Він тихо спитав:

— Де ми зараз?

— Все там же, Мстиславе Сергійовичу, — в просторі.

— Олексію Івановичу, ми були на Марсі?

— Вам, Мстиславе Сергійовичу, мабуть, зовсім пам’ять відібрало.

— Так, зі мною щось сталося… згадую, і спогади обриваються якось непевно. Не можу зрозуміти, що було насправді, — все наче сон. Дайте напитися…

Лось заплющив очі і трохи згодом запитав тремтячим голосом:

— Вона — теж сон?

— Хто?

Лось не відповів, похилив голову, заплющив очі.

Гусєв подивився через усі вічка в небо — темінь, темінь. Натяг на плечі ковдру і сів, скоцюрбившись. Не хотілося ні думати, ні згадувати, ні чекати. Заколисуюче постукувало, здригалося залізне яйце, що мчало з карколомною швидкістю в бездонній порожнечі.

Минав якийсь незмірно довгий, неземний час. Гусєв сидів, скоцюрбившись, у заціпенілій дрімоті. Лось спав. Прохолода вічності осідала невидимим пилом на серце, на свідомість.

Страшний зойк розідрав вуха. Гусєв схопився, вирячив очі. Кричав Лось, — стояв серед розкиданих ковдр, марлевий бинт сповз йому на обличчя.

— Вона жива!

Він здійняв кістляві руки і кинувся на шкіряну стіну, бив по ній, дряпав нігтями.

— Вона жива! Випустіть мене… Задихаюсь… Вона була, була!

Він довго бився, кричав і знесилено повис на руках у Гусєва. І знову затих, задрімав.

Гусєв знову скоцюрбився під ковдрою. Згасли, як попіл, бажання, хололи почуття. Слух звик до залізного пульсу яйця і не вловлював більше звуків. Лось бурмотів у сні, стогнав, іноді обль