BooksUkraine.com » Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

129
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 100
Перейти на сторінку:

— Товаришу полковник, є такі дані, що Петручок раніше зустрічався з Байраком.

— У кого є такі дані?

— У мене.

— І ви тримаєте їх для власної розваги? Звідки вони у вас?

— Гардеробниця у лікарні Галина Опанасівна Тимчук твердить, ніби вона бачила, як Петручок розмовляв з Байраком у вестибюлі. Правда, вона може помилятися, там багато людей сновигає. Та, з другого боку, у неї особлива пам’ять, професійна, вона завжди пильнує, аби відвідувачі чи студенти-практиканти не забули повернути халати, за які вона звітує.

— О, в такому випадку немає ніяких сумнівів, що це так, — зрадів полковник. — Прокурори завжди дуже рахуються з такими доказами.

— А якщо повернути ці червінці Петручку? — нерішуче запропонував Федір Васильович. — І простежити, що він з ними робитиме…

— Проп’є, — вихопилось у мене.

Полковник подивився на мене осудливо, мабуть, йому подобаються тільки його власні жарти.

— Так от, — сказав полковник, — я вас дуже прошу, Федоре Васильовичу, організувати пильний нагляд за Петручком. І до характеристики Байрака я хотів би почути щось істотніше, аніж «нормально пив чарку». Я хочу знати, з ким він був знайомий, що це за люди, як і чим він жив. До речі, — звернувся він до мене, — ви питали в людей, з якими він лежав у госпіталі, що він являв собою на той час, з ким приятелював?

— Кажуть, усе було нормально, — чомусь це кляте слово міцно приклеїлося до мого язика. — Приятелювати ні з ким не приятелював, весь час ошивався біля лейтенанта Голобородька, якого в госпіталі звали Юнкерсом. Біля нього таких багато крутилося…

Я ще ніколи не бачив людину, яку б слово «нормально» так дратувало, як нашого полковника.

— Можете йти, — сухо сказав Іванов. — Вас, Федоре Васильовичу, прошу ще залишитися.

Мотогонщики — учасники кросів — неодмінно проходять медичні огляди. Під час одного з таких оглядів зустрівся і познайомився я зі старим лікарем-рентгенологом Василем Григоровичем Коцюбинським. Він довго крутив мене у вузькій щілині рентгенівського апарата, нічого не знайшов, а потім розповів, що за рентгеном кишок і шлунка завжди можна визначити, який характер у людини. Поганий характер позначається на роботі цих органів.

«Цікаво, — думав я, — що побачив би старий рентгенолог, коли б до нього потрапив наш полковник? Може, знайшов би там якусь виразку? Та, з другого боку, при такій огрядності — навряд чи. Люди з виразкою мають зовсім іншу статуру…»

Повернувся Федір Васильович і, посміхаючись, сказав:

— Бувають люди добрі тому, що в них серце таке. А бувають добрі не від серця, а від розуму. У полковника Іванова — все від розуму. Він колись склав теорію, що в нашій справі найменше самозадоволення неодмінно веде до похибок і помилок. І поклав собі не допускати найменшого самозаспокоєння чи, що ще гірше, самозамилування. Хоч у цілому він зараз задоволений вашою роботою.

«Що ж то полковник говоритиме, як буде моєю роботою незадоволений?» — з деяким острахом подумав я.

У Івана Павловича Щербини я обідав на добровільних засадах, а у Георгія Георгійовича Суворова вечеряв, виконуючи службове завдання. Сьогодні, в неділю, я з дружиною прийшов до моїх батьків на сніданок, який поєднував у собі добровільні засади із службовими обов’язками.

О, ці материні вареники! їх можна їсти на сніданок, в обід, ними можна вечеряти, ними можна закушувати, можна їх і запивати. Тільки одна у них вада: чомусь завжди вони материні — і дуже рідко дружинині… Мартин Угович Вайл хвалив вареники, вживаючи всі ті слова, які в газетній мові згадують, коли рецензують вірші поетів-лауреатів: «свіжі», «запашні», «соковиті», «самобутні», «неперевершені». Мама дякували й підсипали.

Від того часу, як тата призначили на високу посаду директора професійно-технічного училища при «заводі заводів», він почав і вдома ходити у чорному своєму, святковому піджаці. Мартин Угович Вайл був поважним татовим колегою. У Ризі, в такому самому училищі, він був майстром-наставником, і досвід його роботи був рекомендований міністерством до вивчення й поширення. Зараз він ділився з батьком цим своїм досвідом:

— Я, насамперед, — казав він поволі, — дивлюсь, яким кінцем у них приварені пальці.

— А як не тим? — спитав я.

Мартин Угович скрушно похитав головою:

— Тоді біда… Був у мене один такий. Тепер в кіно знімається.

Мартин Угович дуже припав до душі мамі, мама дуже припала до душі Мартину Уговичу, тато взагалі всякого чоловіка, покаліченого на війні, ладен був прийняти як рідного (не раз казав, що їх дедалі менше на землі залишається), тож вони й до вечора могли просидіти, тим більше, що вареники на столі щоразу з’являлися свіжі. А Люда ж узяла квитки в кіно, і серце моє розривалося між службовими інтересами та сімейними обов’язками. Як би це поговорити з Вайлом наодинці?

— Ромо, не совайся, — раптом сказала мама. — У тебе справа до Мартина Уговича? То підіть у твою колишню кімнату або на балкон.

— Та що це ви, мамо… — сказав я, а сам подумав: «От хто б порозумівся з полковником Івановим».

— Ідіть, ідіть, — підштовхнула мене мама.

Ми вийшли на балкон. Мартин Угович закурив сигарету, а я тільки зітхнув, як зітхають чоловіки, які мають дружин-медиків і через це недавно, та ще й не зі своєї волі, кинули палити, і енергійно переказав Мартину Уговичу притчу про Наполеонове волосся.

Він вислухав цю історію з дещо відчуженим виразом розумного і владного обличчя, а потім сказав:

— Я не шкодую, що вбивцю Юнкерса не знайшли. Я й сам був під підозрою, бо я йому привселюдно погрожував. Але у мене було алібі, і це, мабуть, єдине, що порятувало мене. Я не відмовляюся від того, щоб допомогти вам, але не знаю, чим можу посприяти. Відтоді я дещо, як ви, мабуть, помітили, подорослішав і краще, ніж тоді, розумію, що це не діло, коли людину вбивають, хоч би якою поганою вона була. Та за Юнкерсом я й зараз не шкодую. Це був дуже поганий чоловік. І не тільки тому, що він

1 ... 39 40 41 ... 100
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"