Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"

— Йти? Куди йти, пане Фудзіта?

— О, не турбуйтеся. Це зовсім близько. В цьому ж приміщенні і навіть на цьому ж поверсі. Пан професор Аюгава хоче вас побачити. Я говорив йому про вас. Ви з'явились у нас дуже доречно. Пан Аюгава давно вимагає помічника. О, це дуже легка робота. Мова йде про технічного помічника, який був би добре письменний і знав би дещо з хімії. Маю надію, що ви…

— Дещо знаю.

— Чудово! Пан професор скаже вам своє останнє слово, яке. треба гадати, так само буде приємне для вас. як і для мене.

В супроводі офіцера Володя вийшов у коридор. Вартовий стояв біля дверей, оббитих чорною шкірою. Фудзіта проминув вартового. Коридор був дуже довгий. Навколо стояла тиша. Здавалося, що в будинку ніхто не живе.

Ноги м'яко ступали по циновках, якими була застелена підлога. Нарешті офіцер зупинився біля низеньких дверей, зовсім непомітних у глибокій ниші.

— Ми прийшли, — сказав він. — Квартира професора Аюгави.

Шаркнувши ногами перед дверима і стукнувши закаблуками, Фудзіта обережно натиснув кнопку.

Відчинив зморщений дідуган, невеличкий і жвавий, з чіпкими руками. Верхня губа не прикривала кінських жовтих зубів, і це було дуже схоже на те, що дідуган весь час посміхається.

Відчинивши, він швидко й безшумно побіг у покої. Володя помітив, що старий узутий у м'які сандалії з чорної повсті.

Фудзіта, не перестаючи шаркати на ходу й пристукувати закаблуками, пішов слідом за дідуганом.

— Професор Аюгава, — шепнув він Володі.

Дідуган уже сидів за письмовим столом і кивав звідти голим блискучим черепом. На професорі було тепле ватяне кімоно — дотеро, але він весь час щулився, наче йому було холодно.

Володя швидко оглянув кімнату. Вона була застелена циновками, в кутку стояв письмовий стіл і кілька бамбукових крісел. Під їх ніжки були підбиті широкі дощечки, щоб не псувати циновок. Блакитні стіни були голі, їх прикрашала лише велика карта Азії.

На столі перед дідуганом стояло письмове приладдя з жовтого каменю та статуетка, яка зображала трьох мавп — сліпу, глуху і німу. У великому розгардіяші по всьому столі були розкидані книжки, деякі з них розгорнені, інші з закладками з шовкових кольорових стьожок.

Фудзіта вклонився і вказав на Володю.

— Ось та молода людина, про яку я говорив вам, пане професор.

Аюгава притулив рупором до вуха долоню — він недочував. А через те що офіцер далі нічого не казав, надів окуляри і пильно й довго дивився на Володю, вивчаючи його, наче якусь небачену істоту.

Певно огляд задовольнив дідугана. Він швидко закивав головою і, кутаючись у дотеро, показав Володі на крісло. Юнак сів, а Фудзіта, попросивши пробачення і шаркнувши ногами, вийшов.

Аюгава потягся до розгорненої книжки і почав читати, не звертаючи далі ніякої уваги на Володю. Світло від лампи затіненої абажуром, падало на нижню половину обличчя професора, лишаючи лоб, очі й півноса в тіні. Але це не заважало юнакові добре роздивитися дідугана.

І чим більше спостерігав його Володя, за читанням, тим настирливіше з'являлась думка, що Аюгава страшенно скидається обличчям на стару бабу. Ось він поворушив верхньою голою губою з борозенками дрібних зморщок, наче відганяючи муху. Ось він почухав п'ятірнею за вухом. Ось підпер підборіддя долонею…

Кожний цей рух нагадував Володі старих ойроток або тунгузок, і юнак зовсім не здивувався, коли професор відклав нарешті книжку набік і заговорив зовсім баб'ячим, пискливим голосом.

Несподіваним було лише те, що Аюгава звернувся до Володі чистою російською мовою:

— Петро Хабаров? Так, здається, юначе, тебе звати? І твій батько загинув на кордоні?

— Так.

Аюгава ворухнув губами, в його очицях майнув якийсь незрозумілий вираз. Він поринув у спогади.

— Тридцять чотири роки тому, — сказав він, — мені не раз доводилось переходити через японо-російський кордон. Перед тим я три роки вивчав російську мову. І вивчаю й зараз. Я готовий хоч зараз знову…

— Перейти кордон?

Аюгава пильно подивився на Володю.

— Ти знаєш, юначе, що звідси нікого не випускають?

— Чув. Але не зовсім розумію, в чому річ.

— Звичайно, мене, наприклад, коли б я схотів, випустять. Але ж я відомий учений. Про мої досліди тут не повинна знати жодна людина. Про це дуже пильно, будь певний, дбає генеральний штаб армії. Завтра вранці ти допомагатимеш мені в лабораторії. А зараз — спати. Постели мені.

— Я повинен вам стелити?

— Швидше, — писнув Аюгава, підводячись з-за столу. — Ходімо, я покажу, як це робиться.

У сусідній кімнаті під стіною лежав на циновках матрац — футон, набитий бавовною. Вкривався професор теплою ватяною ковдрою, а зверху клав ще своє кімоно-дотеро.

— Я родом з півдня, — пояснив він. — Мені тут завжди холодно. Моя кров не гріє мене.

Його баб'яче голе обличчя, здавалося Володі, аж посиніло, наче з морозу. Коли він показав, як треба стелитися, його чіпкі руки метнулись до вікон і завісили їх товстими шторами. Потім Аюгава повернувся в свій кабінет до письмового стола і натиснув кнопку. Прийшов Фудзіта.

— Він придатний, — сказав Аюгава. — Однаково мені вже набридло просити вас.

— Маю сміливість знову і знову довести до вашого відома мою думку, що не буде чудовий помічник, бо я ніколи не помилявся в людях.

— Можна йти, — махнув рукою Аюгава.

Фудзіта знову повів Володю знайомим коридором. Вартові чемно розступилися перед комендантом.

Спустившися на перший поверх, Фудзіта почав обережно сходити крутою драбинкою вниз, у підвал.

— Тримайтеся за поруччя, — попередив він, — бо мені болюча навіть думка, що ви можете впасти і в кращому випадку ушкодити ніс, у гіршому, чого я навіть у думці, смію запевнити, боюсь припустити, — зламати ногу.

Комірчина, куди комендант привів Володю, була тісна й задушлива. Електрична лампочка спускалася зі стелі.