Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

«Звичайно, можна обійтися і без нього», — подумав Парк. — Досить і того, що вже є. Але ж ця річ може набагато спростити справу, зробити безпечнішою. Хоч би що, воно може знадобитися».

Ну, давай поглянемо, що марсіани вважали своєю останньою зброєю.

Він відкрив коробку.

З неї заклубочилася легка пара, Парк відкинув коробку, налякавшись, що то може бути отруйний газ.

Пара піднялася вище. Деякий час вона розповзалася хаотично, далі почала густішати, поширюватися і формуватися.

За кілька секунд воно набуло остаточно сформованого вигляду й зависнуло над коробкою. У сутінках Парк розгледів щось подібне до велетенського рота й очей, які не кліпали.

— Ох-хо-хо, — почулося з рота, — протоплазма! — Воно рушило до тіла Едселя. Парк підняв бластер і старанно прицілився.

— Спокійна протоплазма, — повторило воно, і далі наближаючись до мертвого Едселя, — люблю спокійну протоплазму.

Одним ковтком воно поглинуло тіло.

Парк вистрілив, вогонь випалив у землі яму завглибшки футів із десять. З неї з лиховісним реготом піднявся гігантський рот.

— Довго ж я чекав, — прозвучало з нього.

Парк намагався опанувати себе. Не дозволяючи собі запанікувати, він активував силове поле. Навколо Парка утворилася блакитна сфера…

Воно з хихотінням пробиралось крізь цю синяву туманність.

Парк схопив зброю, якою Едсель убив Факсона, і відчув, як добре припасований пістолет зручно влігся у долоню. Він обернувся до того краю силового поля, звідки до нього наближалось воно, й випустив промінь.

Воно не зупинилося.

— Здохни, щезни! — заволав Парк, уже втрачаючи контроль над собою.

Воно, широко посміхаючись, просувалося вперед.

— Люблю спокійну протоплазму, — знову почулося з гігантського рота, який упритул наближався до Парка. — Але активну протоплазму теж люблю.

Воно зробило ще один ковток, а потім вигулькнуло із силового поля, збуджене відчуттям мільйонів одиниць протоплазми навколо, як колись у давнину.

Сезон риболовлі

Вони мешкали на новому місці лише тиждень, і це вперше їх тут запросили в гості. Прийшли о восьмій тридцять вечора. Здавалося, Кармайкли на них чекали. На ґанку й у вітальні горіло світло, вхідні двері були прочинені.

— Як я тобі? — запитала Філліс, наближаючись до дверей. — Із зачіскою все гаразд?

— Ти — чарівне видіння в червоному капелюшку, — запевнив її чоловік. — Головне — не зіпсуй враження, коли візьмешся до карт.

Вона швидко показала чоловікові язика й натиснула кнопку. З будинку долинув приглушений дзвінок.

Маллен тим часом поправив краватку й на кілька міліметрів витяг носовика з нагрудної кишеньки.

— Може, вони спустилися в погріб по джин, — сказав він дружині. — Чи ще раз подзвонити?

— Ні, ліпше зачекаймо.

Вони трохи постояли й подзвонили знову.

— Дуже дивно, — сказала Філліс за кілька хвилин. — Ми нічого не переплутали? Нас запрошували саме на сьогодні?

Чоловік кивнув. Був теплий весняний вечір, вікна у будинку Кармайклів стояли відчинені. Крізь жалюзі було видно столик для бриджу, розставлені стільці, цукерки. Все підготували для гостей. Але до дверей ніхто не підходив.

— Може, вони кудись поїхали? — припустила Філліс Маллен.

Її чоловік швидко пройшов подвір'ям до під'їзної доріжки.

— Автомобіль стоїть у гаражі.

Він повернувся й штовхнув вхідні двері. Вони відчинилися.

— Джиммі, не заходь!

— Та я не заходжу, — він простромив голову в двері. — Доброго вечора! Є хто вдома?

У будинку було тихо.

— Вітаю вас! — гукнув чоловік і прислухався. Від сусіднього будинку долинав затишний гомін, як завше ввечері напередодні вихідних, — люди розмовляли, сміялися. Вулицею проїхала машина. Десь рипнула дошка, потому знову все стихло.

— Вони не могли піти й ось так залишити свій будинок, — сказав Маллен дружині. — Мабуть, щось сталось.

Він увійшов у дім. Філліс зайшла слідом, але невпевнено стояла у вітальні, поки чоловік заглядав у кухню. Почула, як він відчинив двері погребу, гукнув: «Є хто вдома?» й зачинив їх знову, потім повернувся до вітальні та зійшов нагору.

За якийсь час Маллен спустився зі збентеженим виглядом.

— Нікого немає, — повідомив він.

— Ліпше ходімо звідси, — попросила Філліс, раптом відчувши ніяковість у яскраво освітленому порожньому приміщенні. Вони порадилися: чи не залишити записки, й вирішили, що не треба, та вийшли.

— Може, слід зачинити вхідні двері? — запитав Джим Маллен, зупиняючись.

— Яка з того користь? Усі вікна відчинені.

— І все-таки...

Чоловік повернувся й зачинив двері. Вони повільно пішли додому, оглядаючись. Все-таки сподівалися, що Кармайкли вибіжать слідом із вигуками: «Сюрприз!».

Але в будинку панувала тиша.

Їхній дім розташовувався лише за один квартал — цегляне бунгало, подібне до двох сотень інших у цьому районі. Вдома пан Картер сидів біля карткового столика та майстрував штучних комах для лову форелі. Він працював повільно й упевнено, його спритні пальці вправлялися з кольоровими нитками з любов'ю і старанністю. Він так захопився роботою, що навіть не почув, як увійшли Маллени.

— Ми вдома, тату, — сказала Філліс.

— А, — озвався пан Картер, — погляньте-но на цю красу.

Він підняв закінчену роботу. Це була майже точна копія шершня. Гачок був хитро захований між жовтими й чорними нитками.

— Кармайклів не було вдома, — повідомив Маллен, вішаючи куртку.

— Я вранці збираюся піти на Олд Крік, — правив своєї пан Картер. — Щось мені підказує, що там може бути форель.

Маллен посміхнувся. Розмовляти з батьком Філліс було непросто. Він ніколи не говорив ні про що, крім риболовлі. Старий залишив дуже успішний бізнес, коли йому виповнилося сімдесят, і цілковито присвятив себе улюбленому заняттю.

Тепер, майже у вісімдесят, містер Картер мав чудовий вигляд. Навіть дивно, подумав Маллен. Шкіра в тестя була рожева, очі — ясні й безтурботні, біле волосся він акуратно зачісував назад. Старий здавався цілком притомним — поки не йшлося про риболовлю.

— Давайте щось трохи поїмо, — сказала Філліс.

Не без жалю вона скинула червоний капелюшок, розправила вуаль і поклала його на кавовий столик. Пан Картер додав ще одну нитку до своєї наживки, уважно її оглянув, потім відклав і пішов у кухню.

Поки Філліс готувала каву, Маллен розповідав тестеві, що сталося. Відповідь пана Картера була цілком очікуваною:

— Ходімо завтра на риболовлю, й викинь усе це з голови. Риболовля, Джиме, більше, ніж спорт. Риболовля — це спосіб життя, це навіть філософія. Це