Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

Філліс посміхнулася, спостерігаючи за Джимом, який нетерпляче крутився на стільці. Коли батько починав розводитися про риболовлю, зупинитися він уже не міг. А до цих балачок його могло навернути що завгодно.

— От скажімо, — вів далі пан Картер, — молодий керівник. Такий, як ти, Джиме, — працює у офісі, переходить з посади на посаду. Звичайна історія? Але наприкінці довгої кар'єри на нього чекає річка з фореллю. Візьмімо політика. Ви, звичайно, бачили їх в Олбані. Кейс у руці, заклопотаний…

— Дивно, — Філліс перервала батькову тираду. В руці вона тримала закриту пляшку молока.

— Подивіться...

Молоко до них надходило з молочарні Стенерто-на. На зеленій етикетці можна було прочитати « Мо-лочорня Стенерон», і обидва слова з помилками.

— І ось ще, — Філліс показала напис нижче: «Ли-цензія охарони здаров'я н'Ю-йоРку». Це здавалося незграбною підробкою справжньої етикетки.

— Де ти це взяла? — запитав Маллен.

— Ну, як завше, в крамниці пана Елджера. Може, це такий рекламний трюк?

— Я зневажаю тих, хто рибалить із хробаками, — торочив своє пан Картер, — от комаха, муха, скажімо, — витвір мистецтва. А той, хто користується хробаком, здатен грабувати сиріт і палити церкви.

— Не пий цього, — сказав Маллен дружині, — давай перевіримо решту продуктів.

Виявили ще три підробки. Шоколадний батончик «Мелло-Біт» мав помаранчеву обгортку, замість знайомої малинової. Ще виявили банку «Смитани», майже на третину більшу за звичайні баночки цієї марки, та пляшку «Мініральної води».

— Дуже дивно, — мовив Маллен, потираючи підборіддя.

— Я завжди маленьких випускаю, — базікав пан Картер, — бо не спортивно ловити їх. Не брати мальків — один із пунктів кодексу рибалки. Нехай вони ростуть, нехай дозрівають, нехай набувають досвіду. Інша річ — старі хитруни. Мені потрібні ті, що забиваються під коріння, ті, що втікають, перш ніж рибалка на них погляне. Це хлопці, з якими можна поборотися!

— Я збираюся повернути цей товар Елджеру, — сказав Маллен, складаючи продукти в паперовий пакет. — Якщо побачиш подібне, відкладай сюди.

— Олд Крік — ото місцина, — не вгавав пан Картер, — отам вони й ховаються.

Суботній ранок видався сонячним і теплим. Пан Картер поснідав і легкою, молодою ходою подався на Олд Крік. Його пошарпаний широкополий капелюх швидко зник удалині.

Джим Маллен випив кави й пішов до будинку Кармайклів.

Машина стояла в гаражі. Вікна були так само відчинені, так само стояв стіл для бриджу, як минулого вечора, світла досі не вимкнули. Це нагадало Маллену історію, яку він колись читав, — про корабель під усіма вітрилами, з усім начинням, але без жодної живої душі на борту.

— Може, комусь зателефонуємо? — запропонувала Філліс, коли чоловік повернувся додому. — Мені здається, трапилося щось лихе.

— Так, але кому телефонувати?

Маллени щойно оселилися тут. Віталися з трьо-ма-чотирма сусідськими родинами, але не знали, у кого можна щось дізнатися про Кармайклів.

Проблему вирішив телефонний дзвінок.

— Якщо це хтось із місцевих, — підказав Джим, перш ніж Філліс узяла слухавку — розпитай їх про Кармайклів.

— Слухаю?

— Доброго дня. Гадаю, ви мене не знаєте. Я Марі-ан Карпентер, живу неподалік. Я просто хочу запитати, чи не заходив до вас мій чоловік? — голос у жінки був наляканий.

— Ні, сьогодні в нас нікого не було.

— Зрозуміло, — жінка ніби вагалася.

— Вам чимось допомогти? — запитала Філліс.

— Просто якось дивно, — сказала пані Карпентер. — Ми з Джорджем, моїм чоловіком, снідали сьогодні вранці. Потім він піднявся нагору по куртку — і більше я його не бачила.

— Оце так!

— Я впевнена, що він не спускався вниз. Я зійшла нагору подивитися, що його затримало, — ми збиралися виїжджати, — а його там не було. Я обшукала весь дім. Подумала, що, може, це якийсь дурнуватий жарт, хоча такі речі й не характерні для Джорджа, тому пошукала під ліжками й у шафах. Потім подивилася в підвалі, розпитала сусідів, але ніхто його не бачив. Я подумала, можливо, він пішов з вами знайомитися — ми якось говорили з ним про це.

Філліс розповіла жінці про зникнення Кармай-клів. Вони поговорили ще трохи, й Філліс поклала слухавку

— Джиме, — сказала вона, — все це мені страшенно не подобається. Мабуть, ліпше повідомити поліції про Кармайклів.

— Матимемо дурнуватий вигляд, якщо вони просто поїхали відвідати друзів в Олбані.

— Це буде найкращим з того, що могло статися.

Джим набрав номер, але лінія була зайнята.

— Я туди піду.

— Візьми і це з собою, — дружина подала йому паперовий пакет.

Капітану поліції Леснеру впродовж цілої ночі й цілого ранку довелося терпляче вислуховувати нескінченний потік звернень. Патрульні й сержанти з ніг збилися, а він стомився найдужче. Попри це він запросив пана Маллена до свого кабінету й вислухав його історію.

— Викладіть усе це на папері, — попросив Лес-нер. — Ми вчора пізно ввечері вже отримали дзвінок про Кармайклів від їхнього сусіда й розшукуємо їх

разом із чоловіком пані Карпентер. Це вже десяте за два дні.

— Десяте — що?

— Зникнення.

— О Господи! — видихнув Маллен і переклав паперовий пакет із руки в руку. — І всі з цього міста?

— Усі до єдиного тутешні, — кивнув капітан Лес-нер. — Ба більше — всі з житлового масиву Вейнсвілл, навіть фактично, з чотирьох кварталів цього масиву. Він назвав вулиці.

— Я живу саме там, — сказав Маллен.

— Я теж.

— У вас є певні здогади? Хто може бути викрадачем? — запитав Маллен.

— Скидається на те, що це не викрадач, — похитав головою Леснер, прикурюючи двадцяту за час цього чергування сигарету. — Жодних натяків на викуп. Зниклих безвісти нічого не поєднує. За багатьох з них викрадач зміг би вимагати лише якихось жалюгідних копійок. І чому відразу зникли стільки людей?

— Може, це якийсь маніяк?

— Усе може бути. Але як він зміг захопити цілі сім'ї? Дорослих чоловіків, міцних, як от ми з вами? І де він сховав їх чи їхні тіла? — Леснер сердито загасив сигарету, — Мої люди обшукали в місті кожен дюйм. Ми підняли на ноги кожного копа в радіусі двадцяти кілометрів. Поліція зупиняє автомобілі. І ми нічогісінько не знайшли.

— О, і