Читати книгу - "Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко"

— Ну, значить, подвійна причина, щоби братися до діла осторожно. Я тут у військових кругах досить знайомий і, може, буду міг дати вам деякі інформації, та хотів би поперед цього знати, як стоїть ся справа. Я б вас запросив до себе, та у мене там жінка, дитина недужа...

— О, ні, ні! — поспішно скрикнув ревізор. — Зовсім не хочу робити панству ніякого клопоту.

— Може би, ліпше було зробити ось як? Відішліть ви сих панночок... де вони живуть?

— В готелі, у Геккера.

— Значить, нехай ідуть до готелю. А коли винайдемо сю злочинницю, тоді покличете їх, щоби станули їй до очей. Добре?

— Думаю, що так буде найліпше! — мовив ревізор, рад, що раптом здобув союзника в такій знатній фігурі, як капітан, і при тім дивуючися, що сей незнайомий йому капітан так якось гаряче бере собі до серця сю справу і ні відси ні відти накидається йому зі своєю підмогою. І, обертаючися до дівчат, мовив зовсім відмінним, острим і розказуючим тоном:

— Прошу йти до готелю і ждати на мене. Я там швидко надійду.

Дівчата пішли, розмовляючи голосно між собою, сміючися і частенько озираючися поза себе.

— А ми, — мовив капітан по їх відході до ревізора, — може би вступили де-небудь тут близько до реставрації? Ви вже по обіді?

— О, ні! Де там при нашій службі думати так швидко про обід!

— Добре. Я також троха приголоднів. З’їмо разом обід і побалакаємо.

Ревізор чимраз більше почав набирати підозріння, та не давав нічого пізнати по собі, тим більше, що, крім сподіваних інформацій, йому всміхалася надія на добрий обід в товаристві капітана. Вступили до Варшавського готелю. Капітан зажадав окремої комнати, замовив обід і бутельку вина і, сідаючи при столі обік Гірша, що, трохи заклопотаний, сидів тільки на половині крісла, промовив якнайсвобіднішим тоном:

— А, я забув вам представитися, пане Гірш! Я капітан Ангарович. Перед кількома днями я вернув з Боснії. Здається, що ви з якимсь підозрінням поглядали на мене, коли я обіцяв вам свою підмогу при відшуканні тої злочинниці...

— Але ж, пане капітане! — скрикнув Гірш мов ужалений, схапуючися з крісла. — Відки ж би я міг...

— Сидіть, сидіть! — мовив капітан, беручи його за рам’я і втискаючи на крісло. — Не маєте чого так дуже відпиратися. Адже ж се ваше ремесло — підозрівати, догадуватися різних таємних зв’язків. Не думаю брати вам за зле вашого підозріння, зовсім ні. Але поперед усього їжмо! — додав, коли кельнер приніс росіл і поналивав тарелі.

На кілька мінут перервалася розмова. Чути було тільки бризкання ложок о тарілки і хлюпання плину. Ревізор їв завзято, добросовісно, бажаючи замаскувати своє внутрішнє заклопотання в тім незвичайнім положенні.

— Я вам усе витолкую, — мовив капітан, випорожнивши свою тарілку. — Є тут справді деякий зв’язок, є щось таке, що мене спонукає доложити всіх сил, щоби відшукати сю женщину. Але докінчіть же насамперед своє оповідання!

На лихо, ревізор був уже тепер далеко не такий говіркий, як уперед.

— Моє оповідання? — запитав з видом здивовання. — Що я пану капітанові маю більше оповідати?

— Ну, про ту... женщину. Як вона називається?

— Е, якби-то ми се знали! — скрикнув ревізор. — Уже би вона була в наших руках. Ті дурні кози або зовсім не питали, як вона називається, — капітанова та й капітанова! — або хоч котра й знала, то забула.

— А відки ж знають, де вона жила?

— Декотрі — власне, ті, що приходили сюди зо мною — пригадали собі, що по приїзді до Львова капітанова водила їх на хвилю до свого помешкання на Пекарській. Тілько й усього знали, навіть нумеру дому не тямили, аж треба було водити їх на місце, щоби пізнали каменицю.

— Ну, а були у тої капітанової діти?

— Здається, що ні. Бодай ні одна з них нічого про них не згадувала.

Капітан віддихнув трохи легше.

— Ну, і багато ж дівчат звербувала вона таким способом?

—А хто ж се може знати? Бувала по всіх місточках, а де не була сама, там була її товаришка. Досі вернуло їх із Турції сімнадцять, але говорять, що там їх лишилося далеко більше. Котру купив багатий турок і запер у себе у гаремі, ся пропала навіки. А і з таких домів... знають пан капітан... дуже тяжко їм видобутися. Ті, що вернули, мусили переборювати величезні трудності. Аж наша амбасада мусила вмішатися в те, щоби тим нещасним жертвам уможливити поворот до рідного краю.

— Але ж се страшенне! — промовив капітан немов сам до себе. — Вирвані з-посеред рідні, з круга знайомих, з рідного краю, кинені в бездонне болото зіпсуття, засуджені на вічну неволю, на забуття, на передчасну смерть або сто разів гіршу від неї нужду на чужині!.. Адже ж від самої думки про таке положення можна одуріти. І та бестія, не жінка, брала за се гроші!

— Амбасада розслідила сю справу, наскілько могла, — говорив далі Гірш. — Турки платили за гарні, молоді і невинні дівчата навіть по сто і по двісті дукатів. За інші менше, як до згоди.

— Ну, але того, хто їх продавав, того агента...

— О, сього вже маємо! — гордо перебив ревізор. — О, се хитрий лис!

— Певно, жид?

— Ну, розуміється! — якось нерадо процідив Гірш. — Такий інтерес тілько жидом може стояти. Я певнісінький, що без нього ані ота капітанова, ані її товаришка не була би й подумала про сей гешефт, що він їх наклонив до нього і платив їм тілько малу частину того, що сам заробляв. Се вже розуміється само собою. Ну, та тепер йому урветься. Перед кількома днями на наше телеграфічне жадання його арештовано в Будапешті. Від будапештенської політтії є донесення, що при нім знайдено багато паперів, рахунків, квитів і цілий довгий спис його помічників і помічниць. То, пане, буде для нас робота! То будуть лови по цілім краю!

Капітан аж стрепенувся з обридження, побачивши на лиці сього чоловіка проблиск якоїсь звірячої радості, радості вовка, що бачить стовплене в огорожі стадо овець і знає, що може рвати, і