Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Ернест (з Ілінґа) теж може зібратися і піти.

— Мені 21, а йому 42, нікуди він не подінеться, повір мені на слово.

Коли Гільда з’їхала, Урсула зітхнула з полегшею. Тепер можна вечорами вештати квартирою у халаті й бігуді, їсти помаранчі й шоколад і слухати радіо. Гільда, звісно, ні проти чого із того не заперечувала б, власне, навіть підтримала б, проте Сильвія прищепила Урсулі думку, що при чужих треба триматися належно, і її вишколу складно позбутися.

За кілька тижнів самостійного життя вона зрозуміла, що в неї майже немає друзів, а ті, які є, їй не настільки цікаві, щоб підтримувати стосунки.

Міллі стала акторкою і майже весь час гастролювала. Зрідка вона надсилала Урсулі листівки з місць, до яких інакше, напевно, ніколи не завітала б — із різних там Стаффордів, Ґейтсхедів чи Ґрентемів — на яких малювала смішні ескізики себе в різних ролях («Де я — а де Джульєтта, ото сміху!»).

Їхня дружба, власне, не пережила смерті Ненсі. Від горя родина Шоукроссів замкнулася, а коли Міллі нарешті повернулася до життя, то виявила, що Урсула зреклася свого. Урсулі час від часу хотілося пояснити Міллі про Белгравію, проте вона боялася ризикувати хисткими рештками їхньої дружби.

Урсула працювала у великій фірмі, що займалася імпортом. Інколи вона дослухалася до балачок дівчат у конторі — хто що робить і з ким — і дивувалася, де, на Бога, вони знаходять усіх цих Гордонів, Чарлі, Діків, Мілдред, Ейлін і Вір — неспокійну радісну зграйку, з якою ходять у вар’єте й кінотеатри, катаються на ковзанах, плавають на пляжах і в басейнах, а також виїздять до Еппінґ-Форест чи Істборна. Урсула нічого такого не робила.

Урсула прагнула триматися самотою, але ненавиділа самотність і ніяк не могла розв’язати цього протиріччя. На роботі до неї ставилися, ніби вона стояла осторонь від натовпу й була в чомусь за них вища, хоча насправді це не так. Інколи хтось зі зграйки питав:

— Не хочете прогулятися з нами після роботи?

Пропонували, мабуть, зі співчуття чи доброчинності, а Урсула ніколи не погоджувалася. Вона підозрювала, ба навіть знала, що про неї пліткують — не зі зла, просто з допитливості. Співробітниці уявляли, що в неї є якесь приховане життя. «Темна конячка». «Тихі води греблі рвуть». Ото вони розчарувалися б, якби дізналися, що немає в неї ніяких таємниць, навіть ці штампи цікавіші за її життя. Ніяких тихих глибоких вод, ніякої темряви (у минулому — так, але не в теперішньому). Якщо не рахувати спиртного. Хоча вони, мабуть, його рахували б.

Робота була марудна — нескінченні повідомлення про доставку, митні форми, балансові відомості. Самі товари (ром, какао і цукор) та екзотичні місця, з яких вони походили, ніяк не в’язалися з буденною нудотою контори. Урсула, мабуть, перетворилася на маленький гвинтик у велетенській машині Імперії.

— Немає нічого поганого в тому, щоб бути гвинтиком, — сказав Моріс, який перетворився на великий гвинт у Міністерстві внутрішніх справ. — Світові потрібні гвинтики.

Їй не хотілося бути гвинтиком, але Белгравія перекреслила надії на щось цікавіше.

Урсула знала, коли почала пити. Жодних драматичних історій, просто дрібна домашня подія: коли Памела збиралася приїхати до неї на вихідні кілька місяців тому, вона вирішила приготувати boeuf bourguignon. Памела працювала в лабораторії у Глазго й хотіла підзакупитися до весілля. Гарольд також іще не переїхав — він мав почати роботу у Королівському госпіталі у Лондоні за кілька тижнів.

— Повеселимося вдвох, — сказала Памела.

— А Гільди не буде, — легко збрехала Урсула. — Вона поїхала на вихідні до мами у Гастінгс.

У неї не було підстав приховувати від Памели їхню домовленість. Памела — єдина особа, з якою вона могла бути цілковито щира, проте Урсула чомусь стрималася.

— Ну й чудово, — сказала Памела. — Я затягну Гільдин матрас у твою спальню, й буде точнісінько як у старі добрі часи.

*

— Ти хочеш заміж? — спитала Урсула, коли вони полягали. Усе було геть не так, як у старі добрі часи.

— Звісно, інакше навіщо б я це все затіяла? Мені подобається ідея шлюбу. Є в тому щось гладке, заокруглене, солідне.

— Як галька?

— Як симфонія. Ну, мабуть, як дует.

— Усі ці поетизми геть не у твоєму дусі.

— Мені подобається те, що є у наших батьків, — просто сказала Памела.

— Що, справді?

Відтоді, як Памела з’їхала від Г’ю та Сильвії, минуло чимало часу. Може, вона й не знала, що у них зараз. Дисонанс, а не гармонія.

— А ти когось зустріла? — обережно спитала Памела.

— Ні. Нікого.

— Це питання часу, — підбадьорливо, наскільки вміла, сказала Памела.

*

Для boeuf bourguignon, звісно, потрібне бургундське, тож Урсула в обідню перерву зайшла до винної крамнички, яку проминала щодня по дорозі на роботу в Сіті. Місце було стародавнє, дерев’яні панелі на стінах виглядали так, мовби за століття просякли вином, а темні пляшки із прегарними етикетками, здавалося, обіцяли щось значно більше за їхній вміст. Винар сам вибрав їй пляшку — мовляв, дехто готує на поганому вині, але погане вино можна пустити лише на оцет. Сам він був кислуватий, але приголомшливий. Він поводився із пляшкою ніжно, як із немовлям, чуло загорнув у папір і передав Урсулі, а та поклала її у плетений кошичок для покупок, як у колиску. Там вино й лежало, сховане, до вечора, щоб ніхто, бува, не запідозрив, наче вона потай випиває.

Яловичину Урсула ще не купила, але бургундське вирішила скуштувати того ж вечора, раз винар так його розхвалював. Вона, звісно, й раніше куштувала спиртне, але ніколи не пила на самоті. Ніколи не відкорковувала дорогу пляшку бургундського й не наливала келих сама (халат, бігуді, затишний гасовий вогник). Вона мовби опустилася у теплу ванну прохолодного вечора — глибокий м’який смак вина приніс несподівану хвилю спокою. Це ж Кітсів «келих, де Півдня теплий пах»[5], правда? Її звична хандра трохи відступила, тож вона налила ще келих. Коли вона підвелася, в голові замакітрилося, і вона розсміялася.

— Під мухою я, — сповістила вона порожній кімнаті.

І тоді раптом задумалася, чи не завести їй собаку. Хоч поговорити буде з ким. Песик штибу Джока вітав би її з роботи із радістю й оптимізмом, може, вона б навіть їх підхопила. А Джок, до речі, уже помер — ветеринар