Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

мені внутрішній голос, і я стискав у руці коробку, і мені здавалося, ніби я чую, як вогонь з’їдає шнурка і все ближче й ближче добирається до пороху. В останню мить я заліпив дірочку клаптем пластиру, який приготував для цієї мети і, змахнувши рукою знизу вгору, високо кинув бомбу. Вона вдарилась об стріху, обкрутилась і булькнула в жовту воду. Жаби кинулися від неї врозтіч, і поверхня води знову зімкнулася: навсібіч розбіглися брижі – і все. Але потім там завирував новий рух, посеред ставка почав підійматися новий горб, і я зрозумів, що моя штука спрацювала. Хай я буду проклятий, якщо моя душа не піднеслася разом з водою, навіть раніше, ніж полетіли бризки, і я подумки закричав, звертаючись сам до себе:

«Алілуя! Гендерсоне, тупий йолопе, цього разу в тебе вийшло чудово!»

І тут вода раптом шугнула вгору. Може, це й не нагадувало вибух над Хіросімою, але то був справжній водяний смерч; разом із бризками злетіли у височінь багнюка, каміння, трупи жаб та пуголовків і пробили стріху над ставком. Я ніколи не думав, що десяток чи десь так патронів калібру 0,375 несуть у собі такий заряд, і з далеких закутнів моєї свідомості помчали до центру найнесподіваніші думки, ті з них, які були найбистріші й найлегші. Та перед тим я встиг привітати себе з перемогою і подумати: «Вони могли б пишатися старим Гендерсоном!» (Тобто інструктори в офіцерській школі. Я не мав високих оцінок, коли там навчався). Довгі лапи, білі черевця та головаті тушки жаб’ячих дітей заповнили весь водяний стовп. Мене з ніг до голови забризкало багнюкою, але я радісно заволав:

– Гей, Ітело, Ромілаю! Ну, як вам це подобається? Трах-бабах! А ви не вірили!

Та вже через мить я зрозумів, що домігся куди більшого результату, ніж прагнув, бо замість дружного радісного крику у відповідь почулися наполохані зойки тубільців, і я, глянувши на водойму, побачив, що дохлі жаби ринули зі ставка разом з водою. Вибух повалив греблю, яка утримувала воду. Масивні кам’яні блоки попадали, і жовте дно ставка швидко оголялося.

– О прокляття! – заволав я і схопився за голову, яка від такої біди пішла обертом.

А тим часом вода з останками жаб струменіла вниз, як струменить потік з-під млинового колеса.

– Мерщій, мерщій! – загукав я. – Ромілаю! Ітело! О бісове паскудство, що ж це робиться! За мною, хлопці! Допоможіть!

Я кинувся вниз, став грудьми проти потоку і спробував повернути воду назад та поставити камені на місце. Дохлі жаби посипалися на мене, мов сливи, і нападали мені в штани та у відкритий черевик, у якому не було шнурка. Худоба збунтувалася, натягуючи налигачі і рвучись до води. Але вода була «нечиста», і ніхто б не дозволив тваринам напитися. То була хвилина жаху, коли корови рвалися на поклик природи, в чому немає нічого дивного, а тубільці умовляли їх заспокоїтись і плакали, а ставочок швидко порожнів. Уся вода пішла в пісок. Ромілаю брьохався поруч зі мною і робив усе, що міг, але поставити кам’яні блоки нам було не до снаги, а вода виливалася так бурхливо, що нас понесло за течією чи куди там у дідька. Хай там як, а воду було втрачено – втрачено! Вже через кілька хвилин я побачив (з болем і жахом!) жовте багнисте дно і дохлих жаб, які там лежали. Для них смерть настала вмить від удару, для них усе було скінчено. Але тубільці, але корови, що виривалися в них із рук і жалібно мукали, просячи пити! Незабаром усі розійшлися, крім Ітело та Мталби.

– О Боже, що я накоїв! – мовив я до них. – Це катастрофа! Яке лихо, яке нещастя!

Я підтяг угору свою мокру й заляпану багном теніску й затулив нею обличчя. Отак оголивши груди, я сказав крізь тканину:

– Ітело, вбий мене, вбий! Я не можу запропонувати тобі нічого іншого, крім свого життя. Забери ж його! Бий, я чекаю.

Я дослухався, чи він не підходить, але замість шарудіння його кроків я чув лише тужливе голосіння Мталби. Мій живіт знеможено обвис, і я приготувався до удару ножем.

– Пане Гендерсоне! Що ви говорити!

– Вгороди в мене кинджал, – сказав я. – Нічого не запитуй, просто вбий мене, та й по всьому. Візьми мій кинджал, якщо не маєш свого. Я готовий померти, – сказав я, – і не треба мене прощати. Я цього не переживу. Ліпше я згину.

Це була свята правда, бо мені здавалося, що разом зі ставком я висадив у повітря і своє власне життя. Я ховав обличчя в пелені теніски і змочував матерію слізьми невтішної розпуки. Я чекав, коли Ітело полосне мене ножем, мої оголені груди й живіт приготувалися до екзекуції. А піді мною вода, що витекла зі ставка, перетворювалася на гарячу пару, і дохлі жаби вже почали розкладатися під палючим сонцем.

10

Я почув, як Мталба голосить:

– Аї, єллі, єллі!

– Що вона кричить? – спитав я в Ромілаю.

– Її казав: «Прощавай! Прощавай навіки!»

В цю мить до мене озвався Ітело; голос у нього тремтів.

– Ви, будь ласка, шановний гостю Гендерсоне, опустити сорочку й відкрити обличчя.

Я запитав:

– Як? Хіба ти не хочеш забрати моє життя?

– Ні, ні, ви мене поборов. Ви хотіти смерті, шукайте її самі. Ви мені друг.

– Який там друг! – сказав я.

Я відчував, що він говорить, долаючи сильний опір у горлі. Напевне, там застряв клубок – і то величезний.

– Я ладен був життя віддати, аби лиш допомогти вам, – сказав я. – Ви бачили, як довго тримав я бомбу. Ліпше б вона вибухнула у мене в руці й рознесла мене на шматки. Зі мною повторюється давня історія: як тільки я потрапляю між люди, я що-небудь учворюю. Ох, йолоп, йолоп! Недарма ж бо ваші люди плакали, коли я з’явився. Мабуть, вони відчули недобре і знали, що я накличу на них біду.

Затулившись сорочкою, я дав волю своїм почуттям, зокрема й розчаруванню. Я допитувався в себе: «Чому, чому мені не дозволено