Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Цімо, бійся Бога, змилуйся!

– Ех ви, знавці дірки від бублика, – заявив Ціма. – Бувало, я сам за день напольовував з десяток тигрів, а вони – «фільми».

– Ти певен, що то були тигри, а не крілики?

– Якщо ти гадаєш, що це дотепно, то твій дотеп має триметрову бороду. За нього ще Каїн ухокав Авеля. Мене знає весь Джайпур. Тільки переконати когось, хто вперся і не хоче переконуватися, – марна річ. Нікому із вас не доводилося бувати там, де мені, виконувати те, що я робив; і тому все це звучить для вас дико. Як хробакові зрозуміти ластівку?

– Ліпше метелика, Цімо, метелика!

– Вам не спаде на думку, що я далебі найвідмінніший від вас усіх. Ви лише бачите мене в моєму теперішньому стані і забуваєте, що це виключно мій переходовий стан.

– Твій переходовий стан щось дуже довго триває.

Та Ціма не слухав зауваг. Він говорив з таким піднесенням, аж у мене перед очима з’явилася пізньосередньовічна картина, на якій святий (ім’я святого я забув), схрестивши руки на животі, висить на півметра від підлоги в повітрі, Дивлячися очима, повними сліз, на свій власний німб.

– У ті часи, – чув я крізь ту картину Цімин голос, – Ціма був вершителем доль, а тепер, що не скажеш, тільки й чуєш: Ціма брехун, Ціма нахаба, Ціма нездара, Ціма мерзотник. А тим часом хто мав в Індії на п’ять років контракт будувати мости, університети, електрівні? Хто, я вас питаю! А хіба тільки в Індії? По всьому світу, починаючи з СРСР і кінчаючи Перу, мої твори перед вічністю свідчать про мене. А ви не цінуєте Ціми!

– Ми не цінуємо Ціми? Цімо, золотко, цінуємо. Хто нас краще розважить?

– Цімо, скільки тобі років?

– Він спочатку мусить подумати, бо він не знає.

– Який це має до мене стосунок? Пощо тобі мої роки?

– Як пощо? Цікаво ж мені знати, коли ти встиг оббудувати весь світ!

– Що ти, що ти? – приєднався віольончеліст. – Хіба личить ставити таке дурне питання. Ціма напевно, ще мавши два роки, скінчив університет, чи то пак академію, бож Ціма напевне кінчав одразу академію, а не якийсь там університет. Ну а потім за решту років оббудував усю земну кулю.

– Ех ви, знавці! – мовив Ціма. – По-вашому як, щойно треба прокіптявити сто років, щоб побудувати на містечковому майдані пісуар? Чого ж ви тоді не сумніваєтеся, що Паскаль у дванадцять років відкрив наново Евклідову геометрію?

– То старі справи, хто там розбере. Та й знаєш, що попові можна, то дякові зась!

– Як цікаво. До вашої свідомости ще не дійшло, що великими і надзвичайними можуть бути не лише канонізовані мерці, а й неканонізовані живі? Зрештою, і мертві не народилися мерцями, хоч про це, здається, доводиться нагадувати малощо не через гучномовці, і то на кожному перехресті, бо до великих мерців ставляться так, ніби вони ніколи й не падали до такої ницости, щоб будь-коли існувати живими. Посади серед вас Паскаля, ви б його рознесли на скалочки. Ще заки він устиг би випорожнити кухоль пива, ви його зробили б брехуном і нахабою. Ви ніяк не втямите однієї речі, хоч як я вас виховую, – усі великі люди завжди знають, що вони великі, і це не зарозумілість, а ствердження факту, усвідомлення своїх можливостей. Хіба я винен, що я великий архітект й універсальна людина? Не можу ж я лицемірити і запевняти всіх, що я такий, як усі, коли я знаю, що я не такий? Коли моє єдине нещастя в тому, що я занадто випередив свою епоху.

– Амінь! – підказав Козютко-Млодютко.

– О, Цімо, о, великий архітекте й універсальна людино, нас справді засліпило і ми не пізнали твоєї величі, – проспівав віольончеліст, зробивши марну спробу підвестися заради врочистости. – Каюся, що і я належу до всіх тих, які не здогадувалися про твою велич, хоч ти оббудував весь світ. Те, що й інші не втаємничені в твої великі творива, мене вже, звісно, ніколи не виправдає!

– Сядь ліпше, зломиш ногу, – обізвався голос з-за Ґзи-Бзи.

Вони підводяться, тоді й мені можна встати, подумав я. Тепер я підведуся й піду.

– Я мушу йти на розшуки мого клієнта, – несподівано для самого себе виголосив я так голосно, аж перелякався, бо просто перед моїм обличчям з’явилося обличчя Ціми.

– Не цінуєте ви мене! – сказало воно.

– Що ви! що ви! Я вас ціную! – розгубився я, вжахнувшися раптом, що якби мене тут зарізали, ніхто ніколи не дізнався б про це, кому ж спало б на думку, що я помандрував із невідомим мені товариством у не менш невідоме місце, яке, ймовірно, лежало поза всяким засягом поліції, бо в сусідньому закамарку явно убивали людину. Я сам бачив щілиною ока, хоч мені важко поверталася голова, як блиснув ніж, тільки ніхто на це не звернув уваги. «Допоможіть тій людині! Я не дозволю, щоб у моїй присутності вбивали людину», подумав я. «Мені байдуже, що зі мною станеться, однак я мушу піти допомогти». «Господи, де ж мої ноги, адже так я ніколи не підведуся!» «Допоможіть» – вигукнув я, хоч ніхто не глянув на Мене, аж я засумнівався, чи дійсно я вигукнув, чи лише подумав. «Таж убивають людину!» – закричав я, але коли мені вдалося обернутися на все обличчя до того закамарка, я побачив, Що там уже нікого не було. Можливо, господар закрив їх розсувною ширмою.

– Як же це таке можливе, – почав я про тих, що зникли в закамарку.

– Як це можливе? – сплеснув Ціма. – Та дуже просто: бо я відмінний від усіх!

– Я про інше. Я про тих двох, що зникли в закамарку Ви напевно теж бачили. Адже це недопущенне, щоб людину.

– Слухайте, – сказав Ціма, наставивши на мене руки як гучномовці, – зрозумійте: я занадто скромний. А все тому що мені не залежить на славі. Ви здивуєтеся, чому не залежить? Ось вам відповідь: ще не настав час, аби світ дізнався повністю про мене! Так, ще не настав час. Скільки будов споруджено за моїми плянами, і часто густо ніхто про те і гадки не має. Мене далебі не хвилює, що якийсь хворий на славу будівничий поставить своє прізвище під моїм проектом і загрібає славу!

– Чого ж хвилюватися, коли проект і справді належить тому будівничому, який загрібає лаври, – вставив з-за спини Ґзи-Бзи.

– Не сповідайся, – відповів Ціма, ні трохи не гублячи гідности. – Тобі, очевидно, ніколи не траплялося відступати своє іншим і мовчати. Тому я й не вимагаю від тебе зрозуміння. Це виходило б за межі твоїх можливостей. Зрештою,