Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Дякую, я й так уже.

– Дурниці, нічого ви не вже. Я вам зараз злагоджу коктейль, і щойно тоді ви побачите, що таке вже. Дайте сюди жовту пляшку, що стоїть біля вас. Не ту, іншу. З хвостиком. Так, добре. Та давайте ж нарешті! У вас трохи уповільнена реакція. Запам’ятайте, цей коктейль ключ до всіх напоїв. Крім того, це мій власний винахід. Цінуйте. Цінуйте і не пробуйте перечити. Такого ви ще зроду не пили.

Такого я дійсно ще зроду не пив. Я відчув, що мене б’є лихоманка і мені зараз повилазять очі, але я й не пробував заперечувати. Я махнув рукою, бачачи, що безнадійно застряг у цьому товаристві. Я одразу ж сп’янів, і мені ставало дедалі байдужіше, чого від мене вимагали. Зрештою, мене позбавили можливосте піти, а це означало, що я приречений ковтати все, що передо мною поставлять. Я не бачив різниці, чим наливатися, про мене – хоч власними підошвами, якби їх Цімі пощастило перетворити на рідину. Всі напої смакували однаково неприємно. Мене нудило. Мені хотілося тільки одного: щоб мене не турбували. Та Ціма волів почути від мене визнання, чи я захоплений, і домагався: «Ну, як?»

Тоді я вирішив сказати, що мене нудить і я маю досить їхнього товариства. Нехай вони собі гніваються, скільки хочуть, все має свої межі, я йду і кінець, проте мій язик чомусь не повернувся будь-що вимовити, а в роті я відчув порожнечу, наче він взагалі зник. Я раптом засумнівався, чи, вставши, я знайду свої ноги, може, їх також уже нема, і почув, як Ціма відповідав за мене:

– Ні, краще нічого не кажіть. Я вас розумію. Словами тут не висловити. Куди усі слова, коли цей напій знаменує розквіт мого життя. Ви уявляєте, що де означає? Ні, не уявляєте, і не спроможні уявити. Таке буває тільки раз, і то не в кожному житті!

– Цілю, ти мусиш завести картотеку на всі свої незчисленні життя й втілення, – обізвався хтось голосом Гзи-Бзи з рукава віольончеліста. – На допомогу пам’яті, щоб твій незмінний коктейль не фігурував щораз в іншому житті.

Я подивився на Ціму, аби ліпше простежити, що він відповість, однак, замість цього, настала тиша. Усе товариство разом з Цімого зникло. Я знав, що я вже дома, тільки тиша заважала мені бачити предмети і покликати дружину, і я мусів перечекати, поки тиша скінчиться. Проте, чомусь тиша не скінчилася. Вона тривала, наростаючи, і це тяглося так довго, аж я почав помічати, як старію. Я вже не міг стояти струнко і зауважив, що втрачаю зір. Цього не повинно бути, я занадто забігаю наперед, подумав я і одразу ж почув голос Ціми. В погребку стояв галас, і обличчя Ціми сяяло.

– Що я запропонував вам цей коктейль, – говорив Ціма, ніби моя відсутність не протривала й секунди, – вияв найбільшої симпатії, на яку лише здатна людина. Моєї симпатії до вас. Запам’ятайте і належно оцініть. Таке вже в мене серце. Як я розчулився, готуючи цей коктейль! Подумати тільки, цей самісінький коктейль я завжди готував своему найліпшому приятелеві Джіваджопі, магараджі Джайпуру, і аж не віриться, що з того часу минуло тільки два роки. Два роки, а мені так, наче тисячоліття. Що то були за часи! Раювання. Згодом мене фірма посилала і на Цейльон, і до Китаю, та ніде вже я так не розкошував тілом і душею. Якби Джіваджопа в

, хвилину депресії не наклав на себе руки, я ще й зараз жив би в палацах. Джіваджопа озолотив би мене. Отака доля. Фірма послала нас трьох, і все таки лише мені одному Джіваджопа з вдячности подарував цілий слонятник. Згодом. Та про Це ще колись іншим разом. Занадто бо довга історія. Обмежуся зараз короткою згадкою: вдячність Джіваджопи зрозуміла, бо він пропав би, якби не я. Там сталося таке, ет, що казати! Два роки, і таки зміни! Леле моя, яке життя! Які пригоди! Мій улюблений слон називався Чандра, і з ним пов’язана моя героїчна доба. Що то було за сотворіння! Розумне, віддане. Було велю осідлати його, сам верхи, а тут такий ранок! Скрізь пальми, ліяни, леопарди, горилі та кіпариси. Природа щедра, всього вдосталь, не те, що тут. Я під’їжджаю впритул під спальню магараджі – палац магараджі. Цей палац побудував його дід-реформатор наполовину в клясичноевропейсько- му, тобто віктаріянському, наполовину в пізньоіндійському стилі з яванським ухилом (до речі, він Джіваджопі не подобався, і пізніше я наново перебудував цей палац. Зрештою, хто потрапляв до Джайпуру, той посвідчить!).

– Хто посвідчить? Цімо!

– Не заважай! Джіваджопа перед тим, як починалися великі дощі, завжди спав у першому флігелі, що виходив вікнами у джунглі на те місце, де забили його батька.

– Цімо, голубе, чи ти певний, тобто чи взагалі знаєш, у якому місці земної кулі лежить Джайпур?

– Не силкуйся, тепер його однак ніщо в світі не спинить.

– Ех ви! Я під’їжджаю під спальню магараджі. Слон трубить, а я гукаю «Джопа» – так я його скорочено називав. Ми з магараджею одразу ж перейшли на ти, разом плавали, фехтували. Я виконував ролю йото правиці в державних і приватних справах. Джіваджопа так до нестями захоплювавася мною, що навіть їсти не велів приносити, коли я десь відлучався. Так, це вам почуття, а не щось!

– Джопа – було, гукаю я, – вставай, їдьмо полювати на тигрів чи ловити диких слонів!

– А він уже й готовий. О, незабутня, небуденна людина!

– Цімо, – кричить він мені. – їдьмо твоя воля – моя воля!

– Ну ми й їдемо. Але як їдемо! За нами аж земля дуднить від піших індусів, що супроводять нас. Тут і туземні мисливці і просто індуси з калаталами – зчиняти пекельний шум – це завжди, коли цькують тигра, тут і ті, що несуть хворост, аби викурювати дику тварину з лігва. Одним словом – пан! Якби це описати, можливо, я колись це й зроблю, вийшла б епохальна річ! Мені аж моторошно стає, коли подумаю: мене відділяє лише два роки від білої чалми, яку я тоді носив, а на ній полискував у два пальці завтовшки подарунок магараджі – блакитний діямант. Було хто на мене гляне, так гляне й не відірве погляду, просто мліє від захоплення.

– Я вже зімлів від захоплення, – зайшовся Козютко- Млодютко. – Рятуйте мене, люди добрі, я задихаюся!

– А ти не задихайся. Ще встигнеш, – мовив студент медицини. – Відвідуй більше екзотичних фільмів, і в тебе виробиться імунітет проти кожного