себе прикрасила, як ніхто инший. Гніву й величі в ній навіть сліду не було. А те, що й на инших чеснот висоту зійшла, очевидно є з того, що небесні видіння чистим оком серця бачити могла. Ще ж і чудотворенням Бог прикрасив її. Одного разу, коли сиділа вона в богомисленні, прийшов один чоловік, який на очі був вельми хворий, і просив її, щоб помолилася за нього до Бога. Вона ж зі смиренням, і наче його втішаючи, сказала: «І я терплю таку хворобу очей, терпи, і Бог тобі поможе». Він же не хотів піти, але з вірою про зцілення просив. Блаженна ж руку свою на очі йому поклала, сказала: «Господь наш Ісус Христос, який зцілив сліпого від народження, хай дасть тобі, брате, повне зцілення». І зразу чоловік той цілком здоровий очима став. Розійшлася про неї слава по цілому краї тому, і приймали люди здоров'я через її, приємні Богові, молитви. Збудувала ж преподобна при церкві святого Стефана инші три церкви: одну в ім'я Пречистої Діви Богородиці, другу — святого Йоана Предтечі, а третю — єрарха Миколая святого. Більше від инших церков прикрасила Богородичну церкву, все-бо потрібне для будівництва і прикраси мала від христолюбців, які були до неї сердечними. Але тому, що люди її славили й шанували і надокучали їй ті, що приходили, через те дуже сумувала й думала, де б утаїтися. Тому, взявши зі собою дві сестри, Марину і Євпраксію, втекла потай до Константинограда і там в одному монастирі жіночому перебувала сім літ. Тужила за любою своєю церквою Богородичною, яку у своєму монастирі збудувала, і багато разів зі сльозами говорила: «Людським надокучанням і марним пошанування вигнана я з церкви Владичиці моєї — Пречистої Діви Богородиці, від слави суєтної втікаючи, гарний дім Богородичний покинула й сиджу тут подорожня». Не втаїлася, там живучи, преподобна: Бог прославляє рабу свою — почала виганяти бісів і зцілювати хвороби. І довідалися про неї сестри її, що в монастирі були Егійському. І прийшли до неї, просили її піти з ними до монастиря свого. Ще ж і видіння божественне переконало її повернутися до себе. І сказала любим своїм сестрам Марині і Євпраксії: «Час повертатися нам на своє місце, бачила-бо я у видінні церкву Пречистої Богоматері відчинену, і веліла нам, щоб увійшли ми в неї». І, підвівшись, пішла з сестрами із Царгорода, і досягла Егіни-острова й монастиря свого, де небагато днів прожила, розхворілася важко і швидше ніж за дванадцять днів довідалася про свою кончину. Бачила-бо двох мужів у білих ризах, які прийшли до неї, якусь хартію написану подавали і говорили: «Ось свобода твоя, візьми її і возвеселися». Після видіння такого отямившись, пізнала близький відхід свій і перебувала дванадцять днів у неперервному богомисленні й молитві, не куштувала в ті дні їжі зовсім ані пиття, а сестрам, що сиділи коло неї, нічого більше не говорила, лише: «Співайте, сестри, співайте і хваліть Бога весь час, щоб милостивий був до гріхів наших». Коли настав дванадцятий день, сказала до них преподобна: «Поможіть мені, знеможеній, і йдіть до церкви, закінчіть Псалтир, не можу-бо вже я докінчити, зовсім виснажилася сила моя». Вони ж, плачучи, казали: «До котрого Псалма ти дочитала? Звідки маємо починати, щоб закінчити?» Вона ж тихо відповіла: «Дев'яностий псалом в устах маю і вже більше не можу». Пішли сестри до церкви, инші псалми докінчили. Тоді вийшли, впали лицем перед одром її і плач великий вчинили, останньої просячи від неї молитви. Вона ж за всіх помолилася, Марину і Євпраксію чесними своїми обняла руками, кажучи: «Сестри мої любі, ось у цей день розлучаємося, але в майбутньому віці знову Бог з'єднає нас, хай дасть же вам Господь мир любови й однодумства і всіма благами своїми хай наповнить вас». Коли те й инше говорила вона, просвітилося лице її, наче світло, і всі, що прийшли до неї, жаху й подиву сповнилися. Наблизився ж день, в який Успення Пречистої Діви Богородиці святкуємо, і сказала блаженна до сестер: «Вважайте, аби не забули чогось з того, що належить до празника, щоб і церковний спів стрійним був, й убогим, сиротам і вдовам гостину посильну зробіть. Після Божественної Літургії віддайте землі убоге моє тіло». Те сказавши і вищезгаданих двох сестер обнявши, спочила в Господі, наче звичайним сном заснувши, як жива, лише очі заплющила й уста замкнула, і не треба було їй в тому звичного при вмиранні прислуження. Сестри ж припадали до святого її тіла, плакали над сирітством своїм. «Куди, — казали, — ти пішла нині, о свята мати наша, безсмертю тезоіменна? Чи так покинула нас, осиротілих, пішовши з очей наших? Де після цього ангеловидне лице твоє побачимо? Де почуємо голос твій, який звеселяє серця наші і на добрі діла повчає? Погасла доброї надії нашої свіча, ти нині спіши, ми ж з туги за тобою помираємо, не будемо більше мати тебе з нами у співі, читанні, молитві, бесіді ж і роботі, вибрав тебе Господь і взяв у безсмертну вічну обитель». Так і подібно над нею досить поплакавши, спорядили святе її тіло.
Померла преподобна Атанасія в чотирнадцятий день місяця серпня, у навечір'я празника Успення Пресвятої Богородиці. На саме ж свято, після Божественної Служби, чесно була похована, з невтішним сестер риданням. Ігуменя, що по ній настала, день і ніч не відходила від гробу, плачучи. І явилася їй у видінні сонному свята Атанасія, кажучи до неї: «Точно знай, що після закінчення сорока днів від успення мого прийму приготоване мені від Бога». Ігуменя ж, збудившись, не розуміла, що те видіння і слова преподобної знаменують. Коли ж надійшов сороковий день, забули сестри (як часто буває) зробити звичне поминання, думаючи, що ще через два дні сороковий день буде. І в той вечір знову свята явилася ігумені, кажучи: «Чому занедбали сороковий день мій і не готуєтеся до поминання, ні до подавання убогим, ні до прийняття гостей?» І, збудившись зо сну, ігуменя перерахувала дні уважно й пізнала, що то був вечір сорокового дня, в який же панахиду співати годилося. Коли ж зранку творилося поминання і Божественна правилася Служба, дві черниці, начальниці ликів церковних, їм духовні очі Бог відкрив, бачили дивне в церкві видіння: якісь два мужі, образом вельми чесні, в ризи пресвітлі одягнені, до церкви прийшли, ведучи між собою преподобну Атанасію. Її поставили перед святим вівтарем, у порфиру царську, камінням коштовним і дорогоцінними маргаритами прикрашену, одягнули
