Читати книгу - "Омріяний Рим"

Тієї самої пори далеко-далеко в Римі кімнатою крокує чоловік середнього віку, взутий у сандалії на високій платформі. Спокою йому не дає непристойна поведінка доньки Юлії, а також інтриги дружини Лівії й думки про обід.

Бугая офірували на честь імператора, і хай це й здається нам дещо дивним, для римлян усе мало логічний вигляд. Стародавній світ чимось нагадував індуїстську Індію своїми уявленнями про те, що божества оточують нас скрізь і можуть приймати будь-яку подобу. Так, на одному розі індійці могли поставити свічечку Ґанеші, помолитися Хануманові на іншому, а потім зі спокійною душею вирушити до храму Вішну. Так само й римляни вірили в те, що світ непередбачуваний, повний несподіванок і жахіть, тому й перестрахуватися від них не завадить.

Римляни прагнули, щоб боги були на їхньому боці, а зважаючи на те, що поклонялися вони їм правильно, по-римському, не так уже й важить, що то взагалі за божества. Приміром, деяких вони запозичили з Єгипту й Близького Сходу: Веспасіан шанував Ізіду, а Геліогабал поклонявся чорному камінцеві, знайденому в Антіохії. Багато римлян були прихильниками культу матері-богині Кібели, обряди на честь якої сягали такого шаленства, що учасники дійства відтинали собі яєчка, щоправда, з якою метою — нам досі не відомо. І навіть попри таке цей культ вважали в Римі прийнятним.

Отже, культ імператора певною мірою нагадував поклоніння будь-якому іншому божеству: як і бога, імператора також не видно, але він має значущий вплив на ваше життя. І це питання не так віри в зрозумілому нам сенсі, як поведінки. Римлян не цікавили глибинні аспекти віри чи внутрішньої духовності, вони ставили на відповідність обрядів і практик. Тобто, якщо ставишся до богів як слід, вони поставляться як слід до тебе, а якщо віддаєш належну шану імператорові й культу Риму, між тобою та Римською імперією пануватиме злагода.

Саме тому культ Августа й набув такого поширення в римських провінціях. Ми вже стали свідками того, як 19 року н. е. Кай Юлій Руф так зрадів своєму призначенню жерцем вівтаря Августа в Ліоні, що аж побудував на честь цієї події амфітеатр, арку й міст. У музеї в Майнці я бачив прекрасну тринадцятиметрову колону, оздоблену зображеннями двадцяти восьми богів і присвячену не лише Юпітеру Оптімусу Максімусу, а й імператорові Нерону.

Тільки замисліться над цим учинком: двоє нових громадян Риму Квінт Юлій Пріск і Квінт Юлій Акт — обидва, ймовірно, германського походження — відчували таку вдячність за свій новий статус, що на всі гроші, зароблені завдяки торгівлі з римськими солдатами, звели пам’ятник на честь одного з найбільш схиблених покручів у історії. Відомо, що Нерон убив свою матір, відлупцював вагітну дружину так, що в тієї стався викидень і вона померла внаслідок утрати крові, а також кастрував свого улюбленого раба, щоб одружитися з ним. Однак він був богом, утілював ідею Риму, тому також заслуговував на пошану.

Культ імператора тримав суспільство купи не гірше за ігри, театр і лазні. Він слугував таким собі яєчним білком у великому й розмаїтому римському пудингу. Однак, якщо поглянути на сучасну Європу, у цьому аспекті нашої культури ми побачимо лише страшенну прірву.

Де євроритуали? Де єврорелігія? Де, зрештою, бодай якісь символи, що об’єднали б довкола себе народи цілого континенту?

Цю прогалину помітив ще великий Жак Делор — колишній президент Європейської Комісії та ревний католик. Прекрасно пам’ятаю його марні намагання залучити до роботи комісії священиків, аби ті подбали про «духовний вимір» Європейської економічної спільноти. Без сумніву, він став на правильний шлях, от тільки його місія була приречена від самого початку.

Пригадайте ті радісні постанови в Європейській Конституції: Європейський Союз повинен мати власний гімн (Дев’ята симфонія Бетховена), а також проводити святкування Дня Європи (9 травня, у день народження колишнього міністра закордонних справ Франції Робера Шумана), коли всі народи Європи гулятимуть і радітимуть тому, що вони європейці. Проте цим пропозиціям так і не судилося втілитися в життя, оскільки Франція й Данія ветували Конституцію. Та хай навіть її колись і приймуть, усі ці обряди й близько не стоятимуть до культу імператора Риму, адже по всій імперії люди бачили, як жерці, вдягнені в сутани з ликом імператора, приносять йому жертви. І всюди це відбувалося за однією схемою.

А завдяки своїй величезній політичній значущості й вазі для єдності імперії культ імператора вимагав належної пошани. Ви можете поклонятися яким завгодно богам, одначе шанувати імператора й Рим зобов’язані.

Саме через це римляни не любили християн і дещо меншою мірою юдеїв. І ті і ті були монотеїстами та відмовлялися поклонятися жодним іншим богам. Тому й не дивно, що коли щось ішло не так, то найпростішим розв’язанням проблеми для язичників, як і завжди, було звинувачувати тих, хто розгнівав богів своєю відмовою прийняти єдину правильну релігію.

Гаразд, у юдеїв бодай віра стародавня: їхній Яхве дуже древній, а римляни шанували геть усе, що витримане часом. Але ж християни! У їхньому небажанні поклонятись імператорові немає нічого освяченого традицією, самі лише вибрики та й годі. Тому християн прозивали «атеїстами» та «ненависниками людства». Язичники вперто не визнавали доктрин священної братерської любові та звинувачували християн у канібалізмі й інцесті.

Від часів Нерона християни стали зазнавати переслідувань. Коли траплялося щось лихе, починалися погроми, християн спалювали чи згодовували хижим звірям. Приміром, так учинили із сорока вісьмома людьми в Ліонському амфітеатрі Кая Юлія Руфа 177 року н. е. Як пояснив майбутнім християнським мученикам один північноафриканський намісник: «Розумієте, нам не конче треба вбивати вас. Просто покажіть бодай найменшу відданість культу імператора. Невже я так багато прошу?»

Так, багато. Римляни лише дивувалися готовності, з якою ранні християни йшли на смерть. Наприклад, члени непоступливої секти донатистів[93] узагалі просили перехожих на вулиці перерізати їм горлянку. Своєю суїцидальною поведінкою, вірою в потойбічне життя й відмовою від цінностей культури, у якій вони жили, ранні християни неабияк нагадують сучасних ісламістів-смертників.

В обох випадках, з одного боку, маємо величезну, всеосяжну синкретичну релігію та дещо занепале суспільство, одержиме славою й задоволеннями, з другого — групу фанатиків, чиє релігійне неприйняття природно передбачає відмову визнавати над собою владу держави, у якій вони живуть.

Зрештою християни перемогли, і причина їхньої перемоги донині лишається одним із найбільших питань світової історії. Дехто стверджує, ніби християнство було приречене на успіх, бо воно «істинне». Однак