Читати книгу - "Омріяний Рим"

Як ми вже переконалися, римське суспільство засновувалося на славі, тріумфі, шоу й нескінченних змаганнях альфа-самців. Так, це все, звісно, дуже гарно, особливо коли справи йдуть добре як для самого Риму, так і для згаданих самців. А як же жінки, раби й пригноблені? А переможені? А як діяли тоді, коли справи Риму йшли не вельми добре?

Думаю, очевидно було б сказати, що християнство пропонувало альтернативну етичну систему, за якою вам воздається в раю за всі нещастя й лихоліття, пережиті на землі. Тобто вищу винагороду здобудуть невдахи — вони ж бо смиренні. Погодьтеся, звучить заманливо, аж надто коли до смиренності вас примушують.

А ще перевага християнства полягала в його простоті. Язичництво віджило своє, певно, через те, що йому неабияк шкодив космополітизм римського світу. Значно легше бачити вади божеств свого міста-держави, якщо маєш змогу подорожувати та знайомитися з іншими богами. З погляду християнського проповідника, найпрекраснішою рисою Римської імперії була можливість поширити слово Господнє з такою самою легкістю та всеосяжністю, як розійшовся славнозвісний рибний соус.

Що більші проблеми переживала імперія, то краще почувалося християнство, тому й не складно зрозуміти, чому люди ставали скептичними щодо культу імператора та охочими послухати нове віровчення. У III ст. Рим увійшов у фазу політичної й економічної кризи, під час якої знецінення грошей підкріпилося крахом культу імператора й усього імперського класу загалом.

Як і стається з багатьма зрілими суспільствами, населення імперії зростало вже не так стрімко, як колись, а на кордонах збиралося дедалі більше люду. Це були племена зі Східної та Центральної Європи, яких туди привели бозна-які події на Сході. Що вагомішими ставали проблеми на кордонах, то більших видатків потребувала армія. Її чисельність подвоїлася, сягнувши 600 000 осіб, однак військам платили з тієї-таки податкової бази.

Наслідком цього стала інфляція. Так, у середині І ст. вміст срібла в одному сестерції становив дев’яносто сім відсотків, упавши до сорока 250 року, а 270-го — до чотирьох. Ця така жадана римська монета втратила свою цінність, як відповідно й людина, чий портрет та ім’я ще донедавна визначали ту саму цінність, — імператор.

Коли Август запровадив посаду імператора, йому знадобилося чимало часу й зусиль, щоб відмовитися від усіх почестей та показати народові, що він є звичайним громадянином. Насправді ж його влада була необмеженою. Його рішення відкинути восьме консульство та «відновити республіку» дійсно було не чим іншим, як окозамилюванням, яке чинив беззаперечний володар світу, за якого його безапеляційно сприймало населення. Загалом, коли маєш у своїх руках аж таку владу, навіщо зайва мішура?

З плином часу спадкоємцям Августа ставало дедалі складніше наслідувати його приклад. Август помер в обіймах дружини в поважному віці — сімдесят п’ять років, — маючи призначеного спадкоємця й імперію, якій судилося простояти віки. Утім, у другій половині III ст. за трон імператора боролося вже кілька десятків військових-імператорів і вискочнів, більшість із яких спіткала страшна й безглузда загибель.

260 року імператор Валеріан потрапив у полон до перського царя Шапура І та провів решту свого життя, слугуючи великому правителю ослінчиком для ніг, а також був змушений ставати рачки, щоб підсадити падишаха щоразу, як той сідав на коня. Перс нарешті зласкавився над своїм бранцем, убив його, здер шкіру й повісив на стіні. Легко уявити, що це все зовсім не сприяло зростанню пошани до культу імператора.

Криза потребувала радикального залагодження, тож 293 року Діоклетіан увів «тетрархію» — правління чотирьох, за якого імперію розділили між двома «Августами» та двома «Цезарями». Рим перестав бути адміністративною столицею імперії, а завдяки постійним роз’їздам чотирьох співправителів нарешті пощастило відновити стабільність, щоправда, за певну ціну.

Непоправної шкоди зазнав центральний об’єднавчий елемент Римської імперії: на відміну від Августа, Діоклетіан і його наступники почали вимагати шанобливого ставлення. За часів свого імператорства Август так не переймався власною безпекою, що один з його друзів проник до його палацу на ношах, з яких зіскочив із ножем у руках, аби показати імператорові, на який ризик той наражається.

Кажуть, що на початку II ст. люди ставилися до імператора Траяна з religiose — релігійним трепетом. У часи Антонінів, у середині II ст., імператора супроводжували різноманітні швейцари й silentiarii — силентарії, чиїм завданням було підтримувати тишу навколо імператора. А Діоклетіан зробив вирішальний крок, наказавши людям ставати навколішки в його присутності — те, що греки називали проскинезою (προσκύνησις)[94].

Такими були відчайдушні спроби відновити авторитет імператора. З таким самим успіхом він удався в щирісіньке дурисвітство, намагаючись відновити цінність грошей. 301 року, демонструючи рівень економічної безграмотності, яка дорівнює хіба що уряду Гіта 1970-х[95], він запровадив державний контроль над цінами, випустивши довжелезний список максимально допустимих цін на товари та пригрозивши торговцям стратою, якщо вони посміють правити більше за фунт печінки чи склянку олії.

Звісно, це була катастрофа, позаяк торговці забрали товари з ринку, унаслідок чого ціна на них зросла. Водночас постійно зростало число бюрократів, збільшуючи цю всю божевільню. Так, у IV ст. кількість посадовців, що керували усією імперією, зросла зі 150 до щонайменше 30 000. Амбітні батьки записували дітей у лави чиновників одразу після народження, щоб ті згодом стали бюрократами. Більше бюрократів означало менше податків державі, бо ж однією з переваг посади бюрократа було звільнення від оподаткування. Уже 400 року в Римі існувало 6000 посад, які вимагали статусу сенатора.

Чи не вперше Рим спіткала недуга, яку нині спостерігаємо не в одній європейській економіці: бюрократія розрослася до таких масштабів, що її головним завданням стало самозбереження.

Майже щоразу, як у Римі ставалась якась криза чи імператор втрапляв у халепу, у відповідь починалися утиски внутрішнього ворога — християн, оскільки ті були людьми з хибними віруваннями, а отже — причиною всіх невдач. 250 року імператор Децій видав наказ, згідно з яким кожен громадянин мусив виконати обряд поклоніння імператору. А щоб викрити непокірних християн, кожному поклонникові видавали посвідку про виконання обряду. Якщо хтось не міг надати такий документ, це означало, що він християнин і його треба переслідувати. 303 року, одразу після катастрофи з фіксацією цін, Діоклетіан розпочав жахливі гоніння християн.

Так могло тривати ще бозна-скільки, якби не рішення одного чоловіка, чиє відкрите проголошення своєї віри назавжди змінило світ. Щоправда, стосовно його мотивів досі точаться суперечки. Невже це правда, що перед битвою біля Мульвійського мосту 312 року він уздрів у небі хрест? Невже він дійсно побачив над сонцем напис: In hoc signo vinces —