Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Денис пішов вперед, за ним Соня з Михасем, а потім Лара і Довлатов. Руслан галантно пропустив дівчину вперед, а та тільки хмикнула. Джентльмен, бляха, знайшовся.
На яхті виявилося 3 каюти, у кожній стояло велике двоспальне ліжко. Також були 3 сучасних санвузли, кухонна зона з усім необхідним для приготування їжі та холодильником, забитим продуктами. На яхті навіть встановили посудомийку та пральну машину. Також була величезна тераса з панорамним склінням і окремою зоною відпочинку. Там дівчата побачили величезний шкіряний диван і накритий делікатесами стіл. Для Михасика окремо парувало картопляне пюре з рибними котлетками. А ще малюка чекала купа нових іграшок, розпакуванням яких він одразу і зайнявся після їжі. Денис все продумав і організував максимальний комфорт. Для всіх.
Лара випила перший келих шампанського майже одним махом. Все ж вся ця ситуація її трохи напружувала. У неї є негласне правило: вона не дружить і ніколи не спить зі своїми клієнтами. Звісно, це просто зустріч і ні про що більше мова не йде, але однаково було дискомфортно.
Соня теж почувала себе не у своїй тарілці. Їй хотілося додому, вся ця розкіш їй подобалася, але була чужою. Вона була ніби зайвим пазлом у всій цій гламурній атмосфері. Денис намагався врятувати ситуацію, як міг.
— Соню, ну як у вас справи загалом? Вже трохи освоїлися у нас?
— Так, звісно. Ми звикли швидко. Тепер навіть не уявляю, як ми будемо повертатися у Київ, — усміхнулася дівчина.
— То, може, залишайтеся тут? Я і школу можу відкрити, якщо що, — було не зрозуміло, чи то жартує Денис, чи то говорить серйозно.
— Ні, у вас тут добре, проте все наше життя у Києві. Не уявляю себе тут цілий рік, — Соня задумалася. Чи змогла б вона дійсно, як Макс, жити тут постійно? Мабуть, ні. Це усвідомлення стало для неї ще одним пунктом, чому їй не варто заводити ніяких стосунків тут. Ні з ким
— Я б теж не хотів тут жити постійно. Вибач, друже, — жартівливо підняв руки в гору Руслан.
— Нічого ви не розімієте, — махнув рукою Денис. — Тут же таке повітря, якого ніде в світі більше немає, така природа, а люди які душевні…Таких рідко знайдеш у великих містах.
— Щодо людей, так і є, — погодилася Соня. — Ми вже встигли впевнитися у люб'язності місцевих жителів.
— Ага, особливо сусідів, — хіхікнула Лара, але зловивши на собі гнівний погляд подруги одразу замовкла.
— А хто це у вас там по сусідству? А-а-а, згадав. Макс Вовк. Не надокучає?
— Ні, навпаки, дуже допомагає, — щоки Соні враз почервоніли.
— Непоганий хлопчина. Наполегливий, завзятий, але впертий, як баран. Мільйон разів пропонував йому викупити його “Вовчу Колибу” за дуже навіть не погані гроші. А він все упирається. Мовляв, сам хочу розкрутити місце. Навіть не розглядає варіанти інвестування, хоче це дуже б йому допомогло. Такий принциповий, не знаю, чи в нього щось вдасться… — знизав плечима Денис.
— А ти згадай нас в його віці. Такі самі були, якщо не впертіші. І досягли ж свого! Хоча ніхто не вірив у нашу божевільну на той час ідею, -- справедливо зауважив Руслан.
— Як цікаво, — озвалася Лара. — І який же був ваш перший стартап?
— Ніколи не здогадаєшся, — розсміявся Довлатов, пригубивши віскі, але враз посерйознішав. — Тільки одразу домовимося: все, що відбувається й обговорюється в Петросівцях — залишається в Петросівцях. Цієї інформації немає бути у ЗМІ.
— Без питань, — Лара жестом показала, що закриває рот на замок.
— Ми на останні гроші, які довго і важко збирали, закупили новорічних іграшок, гірлянд і різної святкової мішури та поїхали у елітні селища під Києвом. Пропонували оздоблення будинків новорічним декором під ключ. Ми брали на себе всі клопоти з купівлею та доставкою ялинки, оздобленням її у бажаних кольорах, святковою ілюмінацією вікон та подвір'я… Це все за максимально короткий термін, а потім так само швидко все прибирали. Ви не повірите, скільки виявилося охочих стильно прикрасити будинок не своїми руками. А для людей, що люблять кожного року прикрашати дім у різних кольорах, це взагалі був ідеальний варіант. Адже не потрібно було купувати щороку нові прикраси і думати куди дівати торішні. У ті роки це було просто ноу-хау, адже ніяких івентових агенцій не існувало.
— Оце то так, — Соня не переставала захоплюватися креативністю чоловіків. — А чия була ідея?
— По правді кажучи, Руслана, — зізнався Романовський. — Це можна сказати був його незакритий гештальт — святкова атмосфера на свята.
— А що таке, Руслане? Батьки в дитинстві не дозволяли прикрашати ялинку, так, як тобі хотілося? — чомусь захотілося уколоти Довлатова Ларі.
Довлатов пропустив цю шпильку поміж вух, натомість встав і сказав:
— Я вийду на палубу, трохи подихаю свіжим повітрям.
Коли за Довлатовим зачинилися двері, Лара фиркнула.
— Як ми легко ображаємося. Я ж нічого такого не сказала.
Денис пояснив реакцію Довлатова.
— Рус виріс у дитбудинку, самі розумієте, які там були новорічні свята. Максимум, одна нещасна ялинка в актовому залі, прикрашена саморобними іграшками. А гірлянди вмикали навіть не кожного року. Зате потім він відірвався на повну. До речі, і зараз на Різдво його будинок, мабуть, з космосу видно, стільки вогників він на нього чіпляє.
Так соромно Ларі ще ніколи в житті не було. І хто її за язика тягнув? Дурепа!
— Боже, Денисе, я ж не знала... Він ніколи не вказував це у своїй біографії і в Інтернеті про це ні слова. Я гадки не мала, що Руслан виріс у дитбудинку.
— Все в порядку. Рус не любить про це згадувати і комусь розказувати. Проте є моменти, на які він реагує надто емоційно.
— Але чому він не хоче розказати про це? — здивувалася Лара. — Це ж для його передвиборчої кампанії жирний плюс.
— Руслан ненавидить, коли його жаліють. Саме тому.
— Все ясно, — Лара була стурбована не на жарт. — Вибачте, я відійду на хвильку, — сказала вона і поспішила сховатися за дверима, через які кільки хвилин вийшов Довлатов.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щастя у спадок, Лія Стейс», після закриття браузера.