Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

«Так станеться зі мною, коли Слава поїде, — міркувала Марина. — Його не буде поряд, а я продовжуватиму кохати. Навіть попри те, що він мене покине, я забуду всі образи, не зациклюватимуся на поганих думках і залишу у своїй пам’яті тільки добрі та приємні спогади про нього. Без краплини жалю згадуватиму цей найкращий час мого життя».

Марина знала, що є жінки, які все життя живуть поруч з коханим і не усвідомлюють свого щастя, не цінують те, що мають, і лише втративши, жалкують. Тамара не належала до таких, вона насолоджувалася щастям бути з коханим щодня, тому їй так важко після його втрати. Подруга й досі картає себе, що не відкрила Марку правду своєчасно, і визнає, що житиме із цим тягарем аж до скону. Марина раптом осягнула, що зараз повторює помилку Тамари, не з’ясовуючи, що спільного у Слави та подруги. Жінка розуміла, що було би добре їм зустрітися втрьох, зняти всі підозри та недомовки, проте її зупиняв страх утратити коханого, і вона відкладала розмову, переконуючи себе: «Я це зроблю, але не зараз».

Славко заснув — почав рівномірно дихати, а Марині не спалося.

«Завтра обов’язково зв’яжуся з Томою й улаштую зустріч утрьох», — укотре пообіцяла вона собі.

А дощ вистукував по даху, монотонно й наполегливо, аж поки не приспав жінку...

Марина прокинулася від удару грому. Небо миготіло червоними спалахами, грізно та невдоволено. Жінка випростала руку — нікого. Підвелася з ліжка, подивилася на мобільний — третя година ночі.

— Славо! — покликала вона.

Грім відповів їй гучним виляском. Темне небо грізно заблимало червоним.

«Може, пішов попити води?» — припустила Марина.

Вона заглянула на кухню — чоловіка там не було.

— Славо! Ти де? — погукала вона.

Марина підступила до вікна, визирнула на подвір’я — чорний «джип» на звичному місці не стояв.

«Куди він поїхав? Такої негоди, посеред ночі?» — міркувала вона, повертаючись у ліжко.

Допускати думок про погане не хотілося, але ті не спинити — до голови наверталися лише погані. Марині стало по-справжньому страшно.

«Може, Слава і є той маніяк, який убиває жінок? — сяйнула Марині здогадка, паралізувавши її тіло так, що жінка каменем завмерла в одній позі. — Зараз він награється зі мною в кохання, а потім уб’є».

Злива почала віддалятися, а Марина — поволі виходити зі стану ступору. На зміну шоку прийшла байдужість.

— Нехай убиває, — апатично погоджувалася вона. — Загину щасливою від рук коханого.

Надворі стихало, а душу огортав спокій. Марина нарешті поворухнулася і потягла на себе ковдру. Вона змерзла. Жінка заплющила очі, зігрілася й не помітила, як упала у тривожний сон.

Марина прокинулася, коли крізь вікно до кімнати зазирнув світлий ранок. Поруч спав Славко, і нічні жахи здалися їй страшним сном. Марина навіть подумала, що їй наснилося Славкове нічне зникнення. Вона знову заплющила очі та, притулившись до теплого тіла чоловіка, спробувала заснути. Одначе щось її бентежило. Марина перекинулася на інший бік і чітко відчула знайомих квітковий запах. Розплющила очі — на столику у високій кришталевій вазі стояли свіжі гілочки білих лілій! Саме від них кімнатою ширився ніжний, солодкуватий, схожий на дорогі парфуми, аромат. Іншого разу Марина зраділа б такій увазі коханого, але ці лілії! Саме такі невідомий носить ночами Тамарі. Саме такі маніяк лишив на тілі вбитої жінки. Марині стало моторошно.

«Невже Славко — той самий? — із острахом думала вона, затамувавши дихання. — Куди він поїхав серед ночі такої негоди?»

Жінка намагалася відігнати геть страшні підозри, але ті вже влипли у її свідомість, розтривожили душу, посіяли в ній сумнів. Марині кортіло штовхнути чоловіка, розбудити та поставити питання руба, але страх зруйнувати щастя власними руками зупиняв.

— Цього не може бути, — говорила вона собі. — Славко — порядний, добрий, він не здатний на підлість, а на вбивство й поготів.

Марина лежала тихо, щоб не розбудити Славу. Незабаром він прокинувся, потягнувся й обійняв жінку.

— Ти чому не спиш, люба? — запитав він, поцілувавши її оголене плече.

— Квіти...

— Зізнаюся: не купував! Зірвав під чиїмось парканом. Винен, перепрошую, що я — крадій, а не справжній джентльмен! Але вони були такі гарні під дощем, що не втримався і поцупив кілька гілочок, — сказав він, ніжно пригортаючи жінку.

Від дотику його рук, тіла, вуст Марину залила тепла хвиля ніжності та чулості.

— Ти мене не засуджуєш? — запитав Слава.

— Дурнику мій! Я кохаю тебе! — тихо, з ніжністю промовила жінка.

— Це неправда!

— Чому?!

— Бо так, як я кохаю тебе, ти не можеш! — жартівливо заперечив він і гаряче поцілував її шию. — Чому не питаєш, де я був?

— Уже питаю: де ти був?

— Їздив до міста.

Марина зобразила здивування.

— Уночі?

— Саме так! Чомусь прокинувся і не міг довго заснути, — пояснив Слава.

— І тому поїхав, покинув мене?

— Саме тоді мені спало на думку порадувати тебе свіжим шашликом.

— І ти поїхав на полювання? — усміхнулася жінка.

— Я поїхав до міста, щоб купити м’ясо. Гадав, що до ранку воно замаринується, синоптики вдень дощу не прогнозують, мангал і шампури є за будинком, тож збирався зробити тобі таку приємність.

— Купувати м’ясо вночі?

— Я вважав, що цивілізація дісталася й вашого містечка, але ж ні! Поїхав до супермаркету, впевнений, що він працює цілодобово і... облом! — зареготав Слава. — Зачинено із 23.00 до 6.30. Ось так! Але недаремно ж змотався — ось квітів тобі нарвав. Хай дарують мені господарі!

— У нас звичайне провінційне містечко, де люди вночі сплять, а не маринують м’ясо, — сказала йому Марина. — А за квіти дякую! На них ще є краплі дощу. Аромат від них чудовий!

— Не всі лілії мають яскраво виражений запах, — зауважив чоловік. — Ось ці білі з дуже ніжним ароматом.

— Звідки ти знаєш? — поцікавилася Марина, не виказуючи свого хвилювання.

— Я багато чого знаю! — засміявся Славко й поцілував жінку в щоку. — Наприклад, те, що маю принести каву коханій жінці в постіль, а замість того розводжу теревені, як украв для неї