Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Чоловік підхопився й швидко подався на кухню. Марина ж задивилася на білосніжні ароматні красуні невідривним поглядом.

Розділ 45

Тамара погано спала вночі. Шум дощу заколисував, але заважали думки. Вона думала про те, що повинна познайомити Славу із сестрою, а ще якось поговорити з Мариною. Треба пояснити подрузі, що не має на Славу ніяких планів, не сприймає його як чоловіка та що у нелегкий час тривоги й душевних вагань знайшла в ньому друга.

«Чи повірить мені Маринка? Чи зрозуміє правильно? — непокоїлася Тамара».

Вона не любила недомовок і брехні, хоч сама мусила жити в ній не один рік. Тоді вона була би щаслива в усьому, якби не маленька брехня, за яку зачепилась інша, а та потягла за собою непорозуміння й утрату Марка. Тамара усвідомлювала, що наразі знову замовчує правду, і від того на душі ставало мулько. Згадуючи, із чого виникла її брехня, Тамара ніколи не звинувачувала свою Баулю, хоч саме вона напоумила онуку приховати від чоловіка факт народжуваності в їхній родині жінок із фізичними вадами. Бауля просто так часто повторювала своє застереження, нагадуючи, що це породило в Тамарі нестримний страх, щоб Марк не розкрив їхню таємницю. Своїм приховуванням від чоловіка наявності рідної сестри Тамара тільки погіршила ситуацію: Галина, все розуміючи, ще більше комплексувала щодо своєї зовнішності і, попри постійну Тамарину допомогу, почала віддалятися від сестри й заглядати в чарку. Тамарині численні розмови, навіть прямі запитання, чи не заздрить вона сестриному сімейному щастю, тільки робили Галину дедалі агресивнішою та злою. Не звинувачуючи Баулю, Тамара, проте, звинувачувала саму себе. Чомусь саме зараз знову накотила хвиля спогадів, така потужна, що жінка ризикувала самознищитися, зруйнуватися зсередини. Їй дуже хотілося виговоритися. Жінка відчула довіру до малознайомої людини — до Слави. Тамара не знала, чому саме так сталося. Вона запитувала себе, чому не поговорити з Толиком, якого знає зі шкільних років? Чому саме Слава? Ще більше запитань виникало в Тамари тоді, коли вона намагалася зрозуміти зацікавлення чоловіка її життям.

— Ну, побачив світлини мами, згадав дитячі роки, юність і мав би заспокоїтися, — розмовляла сама із собою Тамара під спалахи блискавиць. — А він однаково телефонує, просить познайомити із сестрою. Навіщо це йому? Я не цікавлю його як жінка — це видно (схоже, у них із Мариною склалися гарні стосунки). То звідки цей непідробний інтерес до мого життя?

Не знайшовши відповіді на жодне своє питання, Тамара заснула. Уранці вона знову знайшла на ґанку букет білих лілій.

— Дідько б тебе вхопив! — вилаялася вона вголос. — Такого дощу не сидиться вдома!

У Тамари не піднялася рука викинути квіти — вона поставила їх у вазу.

«Квіти не винні», — подумала.

Жінка взялася до генерального прибирання, але все валилося з рук. Думки весь час поверталися до букетів, які вона незмінно отримувала ось уже стільки часу.

«Хтось поставив перед собою мету й уперто йде до неї, — міркувала жінка, знімаючи для прання фіранки з вікон. — Але яка та мета? І хто той він чи вона?»

Раптом Тамара застигла. Її осяяло, як можна виявити того, хто робить її життя нестерпним. Тамара кинула на підлогу фіранки, гайнула до кімнати хлопчиків. У шухляді Федькового столу знайшла чорний маркер та аркуш картону.

— Кортить зі мною погратися?! Гаразд! Пограємося! — говорила Тамара, старанно виводячи на картоні друковані букви.

Покінчивши із письмом, вона із завзяттям позбирала речі для прання, ввімкнула пральну машинку та пройшлася пилосмоком у хлоп’ячій кімнаті. Тамара подивилася на настінний годинник — дев’ята ранку — і набрала номер подруги.

— Маринко, ти не спиш? — запитала.

— Якщо розмовляю з тобою, то вже ні, — відповіла та.

Із голосу подруги Тома зрозуміла, що в неї все гаразд, і вирішила, що не варто саме зараз псувати їй настрій і розповідати про Славу (тим паче, що чоловік може бути поруч). Марина поцікавилась, як відпочивають діти.

— У них не так часто, як у нас тут, ідуть дощі, тож усе добре, — сказала Тамара. — А ти як?

— Не скаржуся! — радісно повідомила подруга. — Тобі цієї ночі не приносили лілії?

— Якби ж то! — зітхнула Тамара. — Такий дощ періщив, а тій гниді не спалося, приперла-таки свій букет!

— Може, ти все-таки звернешся по допомогу до Толика? — після нетривалої паузи запитала Марина. — Гадаю, що гірше не буде, а він тобі не відмовить.

— Я нічого його не проситиму! — категорично заявила Тамара. — І цього негідника сама виявлю!

Після розмови з подругою Тамара згадала, як учора бачила Толика на ринку, біля продавців лілій.

— Невже він? — завагалася жінка. — Але чому? І навіщо? Чи й справді надумав мене спочатку залякати, а потім рятувати? Не вдасться тобі, Толику! Я сама дізнаюся, кому це так хочеться зі мною жартувати!

Перед тим, як лягати спати, Тамара винесла надвір аркуш картону з написом:

«Раз, два, три, чотири, п’ять!

Мене можна не шукать!...»

Жінка прилаштувала папір на ґанок, саме на те місце, де невідомий завжди лишає лілії. Щоб аркуш не віднесло вітром, вона поклала на нього камінець, а поруч — маркер. Тамара поглянула вгору — дашок над східцями захистить картон від дощу.

Розділ 46

Анатолій навідався ще раз до садиби сусідів загиблої жінки, але там знову нікого не було вдома. Якийсь чоловік, угледівши незнайомця, підійшов, привітався.

— Їх немає, — сказав він після того, як побачив посвідчення слідчого.

— А ви хто? — поцікавився Анатолій.

— Я живу он там, — махнув рукою чоловік, — і поки господарі на відпочинку, годую їхню вівчарку.

— То вони у відпустці?

— Еге ж! І ті, і ті! — вказав він на сусідню садибу. — Мені платять, тож я наглядаю за будинками, годую тут собаку, а там — кота. У них такий котяра цікавий! Вушка...

— Мені не до тварин, — перебив його слідчий. — Я хочу знати, коли повернуться господарі.

— Десь за тиждень мають бути вдома.

— А ви були знайомі з жінкою, яка жила он там? — Анатолій тицьнув на скромну хатину між двома будинками-велетнями.

— Ту, що вбив маніяк? Ні, я з нею взагалі не спілкувався, — почав чоловік. — Вона