Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Патриція не без сумнівів потискає простягнуту руку.

— Зробіть мені ласку, люба, представте мене іншим дівчаткам.

Тітонька Дорін по черзі урочисто тисне нам руки й кожній каже «Як ся маєте?». Джордж, як яструб, спостерігає за нами у дзеркало заднього виду — чи не виявить хто неґречності. Коли формальності завершуються, Джордж каже:

— Тітонька Дорін дуже люб’язно погодилася тиждень подивитися за вами, щоб у вас були нормальні канікули. Що ви на це?

— Спасибі, тітонько Дорін, — сумлінно кажемо ми всі хором.

Себто всі, крім Патриції, яка зиркає на мене, підводить брови і каже:

— У нас тут що, «Будиночок у прерії»?

Цю книжку Патриція терпіти не може. Утім її протест лишається непоміченим — Джордж уже намагається знайти задню передачу, яка завжди дається «Англії» з великим трудом. Зазвичай до заднього ходу він береться з лайкою і прокльонами, але присутність тітоньки Дорін його помітно стримує.

— Як мило, — каже вона, коли Джорджеві нарешті вдається розвернути машину й зі скрипом перейти на першу передачу. Вона складає долоні на колінах і готується насолоджуватися життям. (Чудасія та й годі).

Коли ми виїжджаємо на трасу, тітонька Дорін виймає пачку цигарок і пропонує Джорджу.

— Залюбки, — емоційно каже він, ніби йому запропонували найкращу гаванську сигару. Вона підкурює дві цигарки й передає одну Джорджу.

Глибока фамільярність цього акту не лишається поза увагою заднього сидіння, і ми придивляємося до дорослих із новим інтересом. Може, тітонька Дорін — якась родичка Джорджеві?

Дорога до Вітбі минає без пригод, що для поїздок на фордику велика рідкість — зазвичай ми весь час на щось наїжджаємо чи вилітаємо на поросле травою узбіччя. Судячи з усього, тітонька Дорін і Джордж прекрасно знають Вітбі — коли ми котимося до міста крутим схилом, вони вказують одне одному на різні місцини, а коли тітонька Дорін зі сміхом питає «А пам’ятаєш ті оселедці?», Джордж закидає голову й регоче, ніби в нього з душі звалився тягар останніх років двадцяти.

Вітбі і справді виглядає як зачароване містечко — від загадкових похмурих руїн на вершині пагорба до строкатих рибальських хаток. Особливо тішиться Патриція, бо, за її словами, саме тут скінчився рейс «Деметри», що почався у Варні.

— Якої «Деметри»? — питає тітонька Дорін.

Патриція пояснює:

— Це корабель Дракули, що причалив тут у страшну бурю із мертвим екіпажем на борту. Мабуть, це тими скелями, — вона вказує вдалину із виглядом експерта, — Дракула піднявся на берег у подобі чорного пса. Пекельного пса.

Вона вимовляє ці слова з великою насолодою, а я здригаюся, згадавши сходи в тітоньки Бебс. Патриція повертається до Люсі-Віди, затиснутої між нею і Джилліан (а я сиджу скраєчку, при ненадійних дверцятах — якщо ми розвернемося надто різко, то можу й випасти):

— Можливо, тітонька Еліза назвала тебе на честь Люсі Гаркер? Вона, знаєш-но, стала вампіркою.

— Може, і так, — флегматично тягне Люсі-Віда. Вона знає Патрицію так давно, тож її вже ніщо не лякає.

— Отакої, — каже тітонька Дорін без тіні сарказму й обертається, щоб поглянути на Патрицію. — Яка у вас, Патриціє, багата уява.

Патриція докладає всіх зусиль, щоб не виказати, як її тішить комплімент, але я це бачу, бо сиджу поруч і помічаю, що сестра зашарілася.

Ми без пригод дістаємося до вулиці Роял Кресент. Піднявши наші сумки трьома прольотами сходів, Джордж випиває чашку чаю (усе потрібне ми привезли із собою в картонній коробці) і каже:

— Час мені вертатися до крамнички.

І лишає нас у товаристві незнайомки.

— Ну, — каже тітонька Дорін, і доти ми й не підозрювали, що в цьому слові стільки складів, — варто нам, дівчата, розпакувати речі.

Допитливість у Патриції бере гору над звичною стриманістю.

— А звідки ви, тітонько Дорін?

Тітонька Дорін видає гучний хрипкий смішок і каже:

— О, Патриціє, я аж із самого Белфаста.

Патриція відносить на кухню чайне начиння, тож ми з Люсі-Відою звертаємося за географічним лікнепом до Джилліан.

— Це столиця Вельсу, — впевнено каже вона.

Квартира нас причарувала: ніякого звичного домашнього безладу, запасів (простирадел, ковдр, каструль і начиння) рівно стільки, скільки треба, із зайвого тільки кілька сувенірів. Шпалери з рослинним орнаментом чисті, ще не просяклі запахом родинних драм, а килим у візерунок із осіннього листя й помаранчеві завіси у вітальні навіюють радісний відпочинковий настрій. Проблема тільки в тому, що спалень лише дві, й одну із них одразу займає тітонька Дорін, а отже, нам, чотирьом дівчатам, лишаються два двоспальні ліжка в одній кімнаті. Найпростіше віддати одне ліжко на відкуп Патриції й утрьох утиснутися на друге. Тісноту (адже, крім людей, у ліжку опиняються ще й Панда, Тедді, Деніз і загадкова «Менді-Сью» Люсі-Віди, що виглядає як опудало чорно-білої кішки, виготовлене криворуким таксидермістом) компенсує запаморочливий краєвид: вікна нашої спальні виходять на сади Кресент, Променад, Павільйон і безкрає бентежне Північне море, що тягнеться в нескінченність, до кінця знаного нам світу.

На те, щоб завоювати серце Патриції, тітоньці Дорін знадобилося кілька днів. Спочатку Патриція тримається ворожо і навіть на кілька годин утікає — її врешті знаходять на узбережжі, де вона допомагає погоничу віслюків. Погонич задоволений безкоштовною допомогою і не підозрює, що Патриція просто втирається йому в довіру, аби здійснити свій зухвалий план і порятувати всіх віслюків. Додому вона повертається у сльозах (що взагалі їй не властиво), і нікому не вдається її заспокоїти, хоча тітонька Дорін, на відміну від Банті, не пробує вгамувати її за допомогою фізичного насильства. Коли ми наступного дня прогулюємося Променадом, Патриція падає в море — їй удається замаскувати це під нещасний випадок, але я з перспективи часу певна, що це була спонтанна спроба самогубства.

У результаті Патриція тільки потягнула зап’ясток, і вдома тітонька Дорін вправно його бинтує і вкладає на перев’язь. Коли ми її хвалимо, вона з усмішкою пояснює:

— Під час війни медсестрою працювала.

Це підносить її на новий щабель у наших очах. Ми всі сходимося на тому, що медсестра — це прекрасна професія, хоча самі не плануємо йти в медицину. Патриція й далі плекає непереборну мрію стати ветеринарною й порятувати від смерті всіх тварин на світі, ну а Люсі-Віда збирається в танцюристки. Вона вправно задирає свої довгі ноги, демонструючи запрану білизну, що вселяє жах у серця Банті й тітоньки Бебс. Я,