Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Танкред у цей час сидів біля столу й писав: «Моя кохана Анджеліко, я приїхав, приїхав заради тебе. Я закоханий, мов той кіт, але мокрий, як жаба, брудний, як бездомний пес, і голодний, як вовк. Тільки-но я опоряджуся і вважатиму себе гідним з’явитись перед твої прекрасні очі, то відразу ж побіжу до тебе. Це буде години за дві. Вітання твоїм шановним батькам. А тобі… тобі поки що нічого!»

Танкред передав записку князеві, щоб той прочитав. Дон Фабріціо, який завжди захоплювався епістолярним стилем свого небожа, усміхнувся і повністю схвалив її. Він звелів віднести записку.

Загальне піднесення та радість були такі великі, що за чверть години гості встигли просохнути, почиститись, змінити мундири і спуститися до «леопольдівського» салону, де біля каміна на них чекала вся князівська родина. П’ючи чай з коньяком, вони дозволили всім милуватися собою. У ті часи ніщо не було таке далеке від армійського життя, як родини сицилійських аристократів; бурбонівські офіцери ніколи не з’являлися в палермських салонах, і кілька ґарібальдійців, яким пощастило проникнути туди, справляли враження скоріше розмальованих опудал, аніж справжніх вояк.

Отже, двоє офіцерів були єдині, кого синьйорини Саліна бачили зблизька. На двобортному уланському мундирі Танкреда сяяли срібні гудзики; у Карло груди прикрашали позолочені ґудзики берсальєрів; в обох комір був обшитий чорним оксамитом, облямованим в одного оранжевим, а в другого — малиновим кантом; обидва витягли до вогню ноги в штанях з темно-синього і чорного сукна. На їхніх манжетах, навколо срібних та золотих зірок, сплелось тонке мереживо сяючих галунів. Це було чарівне видовище для дівчат, звиклих до строгих сюртуків та траурно-чорних фраків. Моралістичний роман лежав забутий на підлозі, під кріслом.

Дон Фабріціо не вірив своїм очам: він ще зовсім недавно бачив обох юнаків у незугарних червоних сорочках.

— Що це? Невже ґарібальдійці змінили форму? — Хлопці підскочили, неначе їх укусила гадюка.

— До чого тут ґарібальдійці, дядечку?! — вимовив Танкред. — Тепер не ті часи. Тепер ми з Кавріаґі вже офіцери регулярної армії його величності короля Сардинії, що незабаром стане королем усієї Італії. Коли військо Ґарібальді було розпущене, нам запропонували або повернутись додому, або перейти до армії короля. Ми з Карло, як і багато інших, вступили до справжньої армії і вже забули про червоні сорочки, правда, Кавріаґі?

— Матінко рідна, який то був набрід! Горлорізи, здатні лиш чубитися і стріляти, і більше нічого! А тепер ми між порядними людьми і пишаємось своїми офіцерськими мундирами. — І Кавріаґі гордо пересмикнув маленькими вусиками у хлопчакуватій гримасі зневаги.

— Знаєш, дядечку, нас понизили на один ранг, бо засумнівалися в наших військових здібностях. Я, наприклад, замість капітана знов став поручиком, бачиш? — Танкред показав на дві зірочки, що сяяли в нього на еполетах. — А Карло тепер підпоручик. Але ми такі щасливі, немов нас підвищили. У цих мундирах нас усі поважають.

— Ще б пак, — урвав його Кавріаґі, — люди вже не бояться, що ми крастимемо у них курей. Якби ти тільки бачив нас під час подорожі з Палермо! Коли ми зупинялися на поштовій станції змінити коней, нам варто було лише сказати: «Терміново! Веземо наказ його величності!» — і коні з’являлись, немов з-під землі. Замість наказу короля ми показували конверт з печатками, у якому лежав рахунок неаполітанського готелю.

Коли ця тема була повністю вичерпана, стали говорити про те і про се. Кончетта й Кавріаґі сіли трохи осторонь, і граф показав дівчині подарунок, який він привіз їй з Неаполя, — «Пісні» Алеардо Алеарді в чудовій оправі. На темно-блакитній шкірі було витиснено князівську корону, а нижче — ініціали княжни: К. К. С. Нижче великими, схожими на готичні літерами було написано: «Завжди глуха». Кончетта вдоволено засміялась.

— Але чому ж глуха, графе? К. К. С. все добре чує.

Обличчя юного графа спалахнуло хлопчачою пристрастю:

— Так, глуха, синьйорино, глуха до всіх моїх зітхань, до всіх моїх стогонів і, до того ж, сліпа — сліпа до всіх тих благань, якими сповнені мої очі. Якби ви тільки знали, як я страждав у Палермо, коли ви од’їхали в Доннафуґату: жодного слова, жодного знаку крізь віконце, коли карета віддалялась. І ви хочете, щоб я не казав, що ви глухі! Та я каюсь, що не звелів витиснути ще й «безсердечна».

Княжна холодно перепинила цей пишний монолог.

— Ви ще не відпочили після дороги, у вас збуджені нерви, заспокойтесь. Краще прочитайте якийсь вірш!

У той час, як берсальєр сумним голосом декламував якийсь ліричний вірш, раз у раз безутішно зупиняючись, Танкред, стоячи біля каміна, витяг з кишені невеличкий футляр, обшитий небесно-блакитним сатином.

— Ось перстень, дядечку, перстень, який я подарую Анджеліці або, точніше, ти подаруєш моєю рукою.

Він натиснув кнопку, і всі побачили великий темний сапфір у формі плоского восьмикутника, оточеного тісним кільцем маленьких діамантів чистої води. В цьому персні було щось трагічне, але він ідеально відповідав тогочасним смакам і був цілком вартий тих двохсот унцій, які вислав на подарунок для нареченої дон Фабріціо. Насправді він коштував набагато менше: у ті дні в охопленому панікою Неаполі можна було майже задурно придбати чудові коштовності; грошей, що залишилися від присланої князем суми, вистачило і на брошку для синьйорини Шварцвальд. Хтось гукнув Кончетті й Кавріаґі, щоб і вони помилувались на перстень, але ті навіть не поворухнулись: граф уже бачив його, а Кончетта вирішила відкласти цю приємність на пізніше. Перстень переходив із рук у руки, всі захоплювались ним і вихваляли всім відомий добрий смак Танкреда.

— Але хтозна, чи він прийдеться до пальця дівчини? — зауважив дон Фабріціо. — Мабуть, доведеться шукати в Джірдженті ювеліра, щоб звузив або розширив його.

Очі Танкреда лукаво зблиснули.

— Зайве, дядечку, перстень якраз на її палець. Перед від’їздом я зняв мірку.

Князь замовк: такої завбачливості навіть він не сподівався.

Блакитний футляр уже обійшов усіх і знову опинився в руках Танкреда, коли за дверима хтось тихенько запитав:

— Можна?

То була Анджеліка. Вона так поспішала і хвилювалась, що не знайшла нічого кращого накинути, щоб захиститися від дощу, як широчезний селянський плащ із грубого темно-синього сукна. Огорнена жорсткими складками, дівчина здавалася в ньому неймовірно гарною, її великі зелені очі тривожно й розгублено сяяли з-під низько опущеної відлоги, в них світилась жага.

Її прихід і той контраст між її вродою та грубою одежиною вразили Танкреда, мов удар батогом; він схопився і, не