Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Цього разу я полишила Сента.

Роздiл двадцять четвертий

Пробиралася мостами в темряві.

З моря дув солоний вітер, я перебирала руками вузлисті мотузяні стінки, слідуючи за ними туди, куди вони мене виводили. Байдуже куди. Усе одно йти було нікуди.

Мене оминали перехожі з зашмарованими подолами, у брудних черевиках; темрява ковтала Серос дах за дахом, прокидалися ліхтарі. Коли міст зрештою завів у глухий кут, я опинилася в місцевому райончику, що тіснився за Узбережжям. Злізла з драбини та плюхнулася в баговиння з останнім промінчиком рудого світла, що пробився на кривулясту вуличку.

— Ховайся під дах, дівчинко, — гукнула до мене з тріснутого віконця жінка в малиновому тюрбані.

Я насунула каптур і рушила далі.

Місто являло собою сплутаний клубок вузеньких проходів, на кожному дюймі яких тіснилися будівлі. Мама казала, що Серос наче корал на рифі, хіба шумний. У кожній дірці й щілинці туляться живі істоти — але ж під водою панує глибока тиша, що бринить тобі в кістках. На відміну від Сента, вона ніколи не любила цього міста. Тільки в морі почувалась як удома.

Витягла з кишені підвіску й піднесла до очей: вона блимнула в місячному світлі.

Я не збиралася її забирати. Справді не збиралася. Та з кожним отруйним словом, що зривалося з губ Сента, щораз сильніше стискала ланцюжок у долоні. Аж поки не відчула, що йому ця річ більше

не належить.

Почепила ланцюжок на шию і потягнула його, відчувши, як шкрябонуло шкіру. Якби Ізольда не потонула на «Жайворі», ми б тепер, мабуть, крокували цими вуличками разом. Поки батько перевіряв би у себе в конторі гросбухи й зустрічався з торговцями в гавані, ми блукали б тутешніми мостами. Купили б на ринку смажених слив і відшукали б місцину, щоб милуватися, як сонце сідає за краєчок суходолу, а тим часом сік теплих фруктів липнув би до пальців.

Ця картинка надто боляче запекла в уяві — під черепом ніби окропом ошпарило.

— Привіт! — У провулку переді мною постав чоловік, заступивши дорогу. Очі зблискують у ліхтарному світлі, язик облизує щербатого рота.

Мовчки зиркнула на нього, ухопившись за ножа.

— І куди йдеш? — Він ступив до мене, а я оголила лезо.

— Дай пройти.

Той незграбно поткнувся вперед, простягаючи руку до мого ременя. Перш ніж устиг посунутися, одним стрімким рухом я проштрикнула йому кінчик вуха.

Нападник смикнувся назад, хміль умить вивітрився з очей, а я в три спритних кроки придавила його спиною до стіни. Приставила лезо до горлянки та трохи притиснула — так, щоб показалася єдина краплинка крові.

Він виструнчився й завмер, а я глянула йому в очі, поглядом застерігаючи рушати з місця. Закортіло причини, щоб завдати йому шкоди. Хотілося мати привід натиснути сильніше, аж поки сталь не заглибиться у шкіру. Ніби це було єдине, що могло заглушити гострий біль, який жер мене зсередини. Охолодити палючу лють, що досі пекла мені обличчя.

Чоловік поволі порачкував боком і хутко зник у темряві, лишаючи шлейф глухих проклять. Я ще постояла, втупившись у цегляну стіну, аж поки мене не повернуло до тями дзенькання скла. У кінці провулка світилося віконце, на якому теліпалася єдина віконниця. Вітер приніс знайомий кислуватий житній сморід, я видихнула й попрямувала до дверей.

Пірнула в тьмяно освітлену таверну, щільно напхану людом, у чий одяг і шкіру глибоко в’їлася сажа Сероса. Гендлярі. Портовики. Бригади судноремонтників. Понабивалися в кожен куточок, у руках — зеленкуваті склянки, а в кімнаті — стійкий пряний дух немитих тіл.

Біля шинквасу лишався єдиний вільний стілець між двома височенними чоловіками; я підвелася навшпиньки та вдерлася на нього. Господар смикнув до мене підборіддям, я сягнула до ременя по мідяк.

І тут рука заклякла, зваживши гаманець. Він поважчав. Наповнився.

Посмикала шнурок, зазирнула: так і є. Додалося зо двадцять мідяків, яких іще вчора там не було. Промацала весь ремінь, намагаючись розібратися, у чому річ, аж тут обпекло здогадкою.

Вест.

Побачила його перед собою, як цього ранку стояв

на шканцях. Він доклав мені монети до гаманця. Ось чому, коли виходив із каюти, виніс мені ременя.

— Ну-у? — процідив господар таверни, підставляючи долоню.

Тицьнула в неї мідяка й хутко затягнула шнурок, поки ніхто не зазирнув досередини.

Склала схрещені руки на шинквасі й похилила голову, роздивляючись власні черевики.

Вест усю дорогу знав, хто я така. І чітко розумів, що станеться, коли я заявлюся до Сента. Він пильнував за мною, як і ті два роки, що купував у мене жарини на бар’єрних островах. Навіть якщо робив це за настановами Сента, — він це робив. Одначе додаткові гроші в гаманці не принесли мені полегшення. Лише нагадали, що жоден мідяк із зароблених не був передусім моїм власним.

Дзенькнуло скло: господар таверни поставив переді мною три порції та рушив до наступної підведеної руки. Смарагдово-зелені склянки зблиснули, ніби коштовні камені. Піднесла першу, вдихнула торф’янистий аромат і трохи ковтнула.

Запах викликав згадку про Сента. На столі в капітанській каюті «Жайвора» у каламуті диму перед ним щовечора стояв зелений келишок, хоча на кораблі не мало бути ні краплі хлібної.

Хотілося ненавидіти його. Хотілося проклинати його.

Та за хвилини, що спливли по тому, як зачинила за собою двері, мене змучило усвідомлення правди: я не лише ненавиділа його. Нічого не знаючи про те, звідки він походив, я, проте, знала, що він не любить про це розводитися. Він побудував свою справу з нуля, корабель за кораблем, і, попри те що кинув мене і зрадив, у мені лишалося ще щось усередині — усвідомлення, що його любило. І я розуміла чому. Через Ізольду.

Моя мати кохала Сента так, що це почуття здатне було запалити море.

Це була правда, яка заважала бажати йому смерті. Однак після трьох ковтків хлібної я подумала, що все можливе.

Я закинула голову, хильнула всю склянку і замружилася: горло обпалило. Пекуча рідина промандрувала у шлунок, тіло ніби стало легшим. Ноги налилися теплом, я знову схилилася на шинквас.

Єдина душа, до якої я