Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Відпустила його, витерла сльози.

— Коли ми туди рушимо?

Тут він перемінився на обличчі, перестав позирати вбік.

— Ми не рушаємо.

Я витріщилася на нього.

— Я лишив цей корабель на дні моря для тебе. Якщо він тобі потрібен, то дістань його.

— Але я думала… — Голос мені урвався. — Ти казав, віддаси мені те, що мені належить.

— Ось це я і роблю.

— Я вважала, ти маєш на увазі моє місце. — Тепер мій голос зміцнів. — Я повернулася до тебе. У команду.

— У команду?

— Я хороша добувачка та ще ліпша знавчиня коштовностей. Не така, як Ізольда, але…

— Не… згадуй… її імені! — зірвався він.

— Не розумію, — видихнула я.

— Мені не слід було дозволяти твоїй матері

ступати на своє судно. І я не повторю цієї помилки. — Він розвернувся й рушив до вікна. Видно було, як скам’яніли м’язи на шиї: так він стиснув щелепи.

— Ти мене викидаєш? Отак?

— Я віддав тобі твій спадок! — Сент махнув на мапу.

Я схопила сувій і пожбурила через стіл, той стукнувся об нього й упав на підлогу.

— Мені не потрібен «Жайвір». Мені потрібно ходити в море під твоїм гербом.

— Ні.

Гарячі сльози залили мені обличчя, у грудях панічно закалатало.

— Та ти навіть не уявляєш, чого мені вартувало сюди дістатися!

— І тепер ти навчилася виживати в цьому світі. — Він задер підборіддя.

— І що це означає?

— Найліпше, що я міг для тебе зробити, — це лишити на Джевалі.

— Ні, ти маєш на увазі: найліпше, що ти міг зробити для себе. Я помирала з голоду! Я пережила стільки жахіть!

Я їла його очима, скреготала зубами. Він очікував на вдячність за те пекло, у яке мене занурив, нібито завдяки йому я стала такою, якою стала.

— Я втратила матір і домівку. А тоді ти висадив мене на найближчу каменюку й лишив напризволяще.

— Напризволяще?! — відгукнувся Сент різко й гостро. — Хто, на твою думку, тебе годував? Хто, на твою думку, поклав тобі до кишені монети, що ти ними оплатила перевезення? — Тепер він мало не зірвався на крик.

Я збентежено вирячилася на нього.

— Чим, на твою думку, є «Жоржина», Фейбл?

— Я в курсі, що таке судно-примара. Така собі імітація, якою ти користуєшся, щоб маніпулювати торгівлею та збирати інформацію. Я ж не дурепа. Вочевидь Вест обтяжений боргом, який ніколи не зможе сплатити.

— Вельми розумно! — Він мав задоволений вигляд.

— І як це стосується мене?

— Ти гадаєш, Вест сунувся б на Джевал, якби я його туди не послав? Гадаєш, він платив би тобі за піропи, якби я йому не наказав?

Тут очі мені вибалушились, а щелепа відвисла. Простягнула руку до бюро, ніби захищаючись від слів, що лунали.

— Що ти кажеш?

— Я про тебе дбав.

У мене з грудей вихопився схлип, що перейшов у гіркий сміх. Звісно. Вест чітко розумів, хто я така. Увесь цей час. Коли два роки тому вирушив до бар’єрних островів по піропи, він насправді попросту шукав мене. Ось чому він не хотів, щоб я перебувала на його кораблі. Ось чому мав берегти від усякої небезпеки.

Я була найціннішим із вантажів, що він будь-коли перевозив через Звуження.

Я втупилась у підлогу, намагаючись триматися, щоб кімната не оберталася перед очима. Усе було з ніг на голову. Усе було не так.

— Поки ти цього ще не второпала. Може й ніколи не зрозумієш. Але я зробив як краще — для нас обох. Ти дотрималася своєї обіцянки, а я — своєї.

Він підняв мапу, щільно згорнув.

— Настав час іти власним шляхом, Фейбл.

Із губ мені зірвався ще один схлип, і я присоромлено затулила руками обличчя. Я перетнула Звуження заради чоловіка, який, імовірно, мене ніколи не любив. Заради мрії, якій ніколи не здійснитися. І цієї миті не могла дотямити, як я взагалі могла в таке вірити.

— Ти сильна й розумна. Ти з усім розберешся.

— Якщо ти не зі мною, то ця мапа мені не до шмиги. — Роздивлялась і відчувала, як тіло раптом ніби поважчало. — Навіть якщо я знайду туди шлях, без тебе я не пройду Грозових Тенет. Ти єдиний, хто знає, як подолати ті рифи.

Він простягнув до мене руку, я здригнулась і відступила. Та він підійшов, ухопив за кисть і задер рукав до ліктя. У мерехтливому світлі перлисто зблиснули опуклі лінії шраму.

— Ось, — показав на найдовшу лінію зверху і справа.

У животі закрутило нудотне відчуття: я склала всі деталі докупи. Картинка на шкірі ожила, вималювалася перед очима так, ніби я побачила її вперше.

Це була мапа.

Цей гордий упертий покидьок вирізав на моїй шкірі мапу дороги до «Жайвора». То був складний шлях крізь цвинтар, де дві сотні років вічним сном спочивали потонулі кораблі.

Я спалахнула й висмикнула руку.

— Маєш усе, що тобі потрібно, щоб вибудувати власне життя.

Він мав на увазі життя окремо від нього. Не спадок. Навіть не дарунок. А хабар, щоб я трималась якнайдалі.

— Гаразд, — процідила. — Піду власним шляхом. А якщо вважаєш, що я тобі чимось завинила…

— Ти моя донька, Фейбл.

Глянула йому в очі, і в голосі щоразу сильніше клекотіла лють від кожної краплі ненависті, що закипала в мені.

— Я Ізольдина донька.

Броня на його обличчі ледь уловимо затремтіла, і я зрозуміла, що слова влучили в ціль і завдали болю. Проте я того й хотіла. Я була дурна, що повірила, ніби Сент покличе мене із собою назад до Звуження. Ніби він мені зрадіє.

Він лишався таким само холодним і жорстоким тираном.

І я зненавиділа його більше, ніж будь-кого за все життя.

Забрала мапу й рушила геть повз нього. Коли проминала дзеркало,