Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Під ребрами штрикнув гострий біль, очі сповнилися гарячими сльозами.

Не може бути.

У коробочці лежав простенький кулон на срібному ланцюжку. Зеленкуватий морський дракон, вирізаний з мушлі морського вушка. Він насправді майже нічого не коштував. Тільки от це була її річ.

Ця підвіска погойдувалася наді мною щовечора, коли мама цілувала мене на ніч. Колихалася коло її шиї, коли ми пірнали до рифів. Вона була на ній у ніч смерті.

То як вона тут опинилася?!

Узяла її обережно, ніби в моїх руках та могла розчинитися димом.

Крізь віконну шибу долетіли голоси. Я стиснула підвіску й визирнула.

У тьмяному призахідному світлі показався синій плащ Сента: єдина яскрава пляма на сірій похмурій вулиці. Перехожі поступалися йому дорогою — він фактично мовчки лишав за собою вільний слід. Так було завжди.

Мені знову затремтіли всі кістки. Сунула руку в кишеню, стиснувши підвіску в спітнілих пальцях, і сіла в крісло. Сіла й виструнчилася, розправивши плечі, і дивилася на двері просто перед собою.

За дверима на мить завмерли кроки: якусь хвильку він тицяв ключем у шпарину. Я намагалася притишити шалене калатання серця, та лоб уже вкривався дрібними бісеринками поту. Прикусила губу, щоб не стукотіти зубами.

Двері прочинилися, впустивши струмок прохолоди, і переді мною постав чоловік, якого мені не дозволено було називати батьком, його крижано-блакитні очі холодно блимали у світлі свічок.

Я завмерла, не в змозі навіть дихати.

— Я…

— Фейбл. — У тиші кімнати його глибокий голос пролунав як грім.

Він таки мене впізнав. Так я і знала.

Сент причинив за собою двері й підійшов до

столу, сперся на нього обома руками й дивився на мене згори вниз. Я намагалася змигнути сльози, що накочувалися на очі, та марно. Чекала, коли він заговорить, у голові крутилося: «Що ж він скаже? Що він зробить?» А він усе дивився на мене.

— Я заплатила за перевезення на одному з твоїх кораблів, — промовила я, і голос звучав, ніби чужий.

— На «Жоржині».

— Так, — кивнула.

Мостини рипнули: він звівся й рушив до полиці, сягнув по люльку й узявся набивати її коров’яковим листям.

— А де Клов? — Батьків штурман завжди був поряд, і мені кортіло дізнатись, як він зреагує, побачивши мене.

— Немає.

— Немає?

Сент нахилився над вогником і старанно пихкав, поки листя не розгорілося.

Не могло такого бути. Клов із Сентом разом ходили в море, коли мене ще на світі не було. Він не міг покинути батьків корабель і кудись перейти. Хіба що…

До мене дійшло, що він мав на увазі, і я витерла непрохану сльозу з кутика ока. Клов помер. А якщо Клов помер, то Сент лишився сам-один. Від цієї думки я ніби знову опинилася під темною водою, в яку зусібіч били блискавки.

— Я бачила твої кораблі в Дерні й у гавані, — просипіла, міняючи тему. — Скільки їх у тебе тепер?

— Двадцять вісім, — відповів, усівшись у кріслі переді мною.

Нічого собі. Я гадала, щонайбільше двадцять. Та майже тридцять суден під твоїм гербом — то вже більше ніж просто торговельне підприємство. Якщо в нього вже такий флот, то він далеко не той перспективний торговець, яким був чотири роки тому. Тепер він на найвищій сходинці.

— Ти це зробив, — вимовила я з усмішкою.

— Що зробив?

— Вийшов у Безіменне море.

Він набрав повний рот диму й випускав його поволі, тоненькою цівочкою.

— Як Ізольда…

— Не згадуй цього імені. — Він спохмурнів, звузив очі.

Я схилила голову, намагаючись відчути, що стоїть за цією суворістю. Та Сент був незрушний, мов фортеця. Недосяжний, мов бездонна прірва. Мало що могло вивести його з рівноваги, і вочевидь мамине ім’я не було таким чинником.

Не такої зустрічі я очікувала. Добряком батько не був, і я не чекала на обійми чи якісь вияви теплих почуттів, але ж він навіть не спитав, що зі мною відбувалося з тої пори, як він лишив мене на Джевалі. Як я вижила. Як дісталася Сероса.

— Я прийшла по те, що ти мені обіцяв, — мовила, і в голосі вже густішала злість.

Зморшки коло очей запали глибше, він озирнув мене довгим поглядом. Закусив люльку зубами, підвівся, рипнувши стільцем і знову рушив до полиці. Підхопив стосик запорошених книжок і поклав на стіл.

— Твій спадок.

— Мій… що? — Я прихилилася до столу.

Витяг звідкись із глибини полиці недбало скручений пергамент і кинув на стіл переді мною. Поволі розгорнула його, шкірою побігли сироти. Він дивився, як я розгортаю сувій, і промінь свічки вихопив потьмянілі обриси на потертій мапі. Грозові Тенета.

— Не розумію.

Сент сягнув у кишеню і поклав мідяк у правому верхньому куті мапи.

— «Жайвір».

Дрижаки били дедалі сильніше, охопивши все тіло: його ніби гамселило в потужному штормі.

— Що?

Він тицьнув у монетку.

— Він тут. І він твій.

Я звела на нього примружені очі.

— Я лишив його тобі.

— Ти туди не повертався?

— Один раз. — Він прокашлявся, а мої пальці в кишені стиснули підвіску.

Ось як він її дістав. Вертався. По Ізольду.

— Проте вантаж я лишив.

— На борту був цілий статок… — Голос мені стишився до ледь чутного.

— Тієї ночі вижило лише троє. — На мить здалося, ніби його пронизав біль спогаду. — Тільки трьом людям відомо, де затонув «Жайвір».

Мені, Сентові та Клову.

— І він належить тобі, — мовив батько.

Я звелася, обійшла стіл і обняла його. Притулилася обличчям йому до плеча, а він так і стояв нерухомо, дедалі сильніше напружуючись. Та я не зважала. Кожен день останні чотири роки я робила все, щоб повернутися до нього. І щодня гадала: а чи дотримається він обіцянки?

І він дотримався.

«Жайвір» покоївся на дні Грозових Тенет, де лишилася і моя матір. І чекав на мене. На нас.

Там було досить монети й коштовностей, щоб