Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Мамо… — заплакала я, бачачи, як ніс «Жайвора» вдалині опускається під воду. — Мамо, мамо, мамо…

Сент вліз до човна за мною, не зронивши ні слова. Він так і не озирнувся. Жодного разу.

Ми не ставили малого вітрила до самого ранку, коли буря вщухла і море нарешті заснуло. Я сиділа на кормі, вичерпуючи цеберком воду, поки її в шлюпці не лишилося. Сент не зводив погляду з виднокола. Тільки тепер я помітила, що матрос, який затягнув мене до човна, весь зранений, із його блідого обличчя вже було видно, що не жилець. Усього за кілька годин він помер, і через лічені секунди по тому, як він видав останній подих, Сент викинув тіло за борт.

Наступного ранку човен тицьнувся в пологий берег Джевала. Я ще не бувала на острові, де добувають піропи, та мама колись вишукувала коштовності на цих рифах. Я лежала на піску, хвилі підкочувалися й лизали мені босі п’яти, і, поки Клов шукав десь воду та їжу, батько дістав із ременя ножа.

— Ти мені довіряєш? — спитав, дивлячись мені просто в очі, так спокійно, аж я жахнулася.

Я кивнула, і він міцно стиснув мені руку, розвернувши ніжною шкірою передпліччя догори.

Не могла зрозуміти, що він задумав, аж поки кінчик ножа не почервонів від крові.

Пробувала висмикнутися, але він ніби прикував мене до місця суворим поглядом. Я сховала обличчя між колінками й намагалася не кричати, поки він вирізав на моєму тілі рівні звивисті лінії від ліктьового згину до зап’ястя. Закінчивши, поніс мене до води, обмив рану й обережно витер відірваним від власної сорочки клаптем тканини.

Клов повернувся з цеберком молюсків, на щось виміняних на пляжі, ми розвели багаття і спожили мізерну вечерю в цілковитій тиші. У животі мені тіпалося від болю, що пік руку, а в серці бився біль за мамою. Про неї не було сказано жодного слова. Насправді мені не довелося згадати її бодай словом за всі ті роки на Джевалі.

Я не розпитувала, що сталося. Якби вона була жива, Сент не лишив би її там.

На тому пляжі ми й поснули, а коли сонце зійшло, Клов спорядив шлюпку. Проте, коли я рушила за ними у воду, батько поклав важку долоню мені на плече й відказав, що я з ними не пливу. Дивився мені в лице, губи рухались, вимовляючи нібито знайомі слова, вираз обличчя такий само непроникний, як і завжди. А я нічого не розуміла. Він повторив сказане тричі, поки нарешті розрізнені шматочки не склалися в мене в голові, від чого руки шалено затремтіли.

— Чому?! — прохрипіла, намагаючись, щоб це не звучало надто жалісно.

— Бо ти створена не для цього світу, Фейбл. — На мить у його очах зблиснула сльоза. У голосі майнула тінь живого почуття. Та варто було раз кліпнути — і на місце повернулася машкара: той батько, якого я знала.

— Сенте… — Як мені не хотілося благати! — Не лишай мене тут.

Я глянула на човна, де чекав Клов. Та й він не дивився в мій бік, плечі його ніби скам’яніли.

— Дай мені обіцянку — і я теж дам слово тобі.

Я з готовністю кивнула, вирішивши, що він передумав.

— Маєш вижити. Забратися з цього острова. І коли зустрінемося наступного разу — я віддам тобі все, що тобі належить.

Підвела на нього очі.

— А якщо я вже тебе ніколи не побачу?

Та він мовчки розвернувся, торкнувшись моєї руки, і попрямував геть.

Я не наважувалася говорити, поки батько влізав до човна. Не видала жодного звуку. Сльози гарячими струмочками котилися по обличчю і зволожували комір сорочки. Серце ніби скрутилося і мало не зупинилося, кожна часточка мене криком кричала всередині.

Коли трикутне вітрило щезло за обрієм, я лишилася сама-самісінька.

Роздiл двадцять третiй

Я пірнула в оббите шкірою крісло біля батькового столу, вбираючи теплий аромат диму від його люльки. Ним було просочене все в кімнаті — цим пряним солодкуватим духом, таким знайомим, аж у грудях закололо.

І ще все навколо нагадувало про маму.

На підвіконні — компас, що колись належав їй. На підлозі — скринька, з якої видніє її добувацьке приладдя. Біля дверей — іржавий цвяшок, на якому висить її потертий шовковий бірюзовий шалик. Якщо заплющу очі — побачу перед собою, як він обвиває їй плечі, а довга коса легенько погойдується на спині від кожного кроку.

Тож я й не заплющувала очей.

Сонце заходило; я запалила свічки, підійшла до віконця й позирнула на Тисняву. Із темних вікон навпроти мене все ще пасли чиїсь очі. Цікаво, чи знайомі мені власники тих облич? І чи хтось із них упізнав у мені ту дівчинку, котра бігала цими вуличками назирці за Сентом?

Позирнула через плече на настінне дзеркало в позолоченій рамі. На срібнім покритті з’явилися бульбашки, від чого здавалося, ніби все відображуване перебуває десь глибоко під водою.

А в центрі була я.

Я завмерла. Дівчина, що там віддзеркалювалася, була мені незнайома. І водночас знайома.

Я була схожа на неї. Дуже схожа на неї — і фігурою, і кольором волосся й очей, і рисами обличчя.

Роки мене змінили. Звісно, я вигналася вгору,

одначе з’явилися й вигини у стегнах, про які я й не підозрювала. Ластовиння, колись кілька дрібних цяточок коло носа, тепер розсипалося по всьому обличчю незліченними плямками, деякі з них злилися в суцільні великі острівці. Темно-руде волосся ще більше потемніло, його відтінок мінився від того, як падало світло. Не сподобалося мені те, як і якою я себе тепер побачила. Усе це бентежило.

Я підвела руку, торкнулася обличчя і провела пальцями вздовж власних вилиць. Рука заклякла від того відчуття: ніби глибоко всередині мене вирувала бурхлива течія.

Ізольда.

Я відчувала її так ясно, ніби вона поруч стояла в цій кімнаті. Ніби її тепло танцювало мені під шкірою. Щось мигнуло на полиці на стіні, я примружилася, вдивляючись у блідо-зелений зблиск.

У відчиненій дерев’яній коробочці лежало дещо, що я впізнала.