Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Удалині били міські дзвони, сповіщаючи про закриття ринку, і вже за мить на драбини вилився потужний потік люду. Я ступила на міст, що здіймався вгору, перш ніж він опустився знову, і майже відчула цей знайомий запах. Сморід Тисняви — така штука, що застрягає в ніздрях і може не вивітрюватися по кілька днів. А для тих, хто тут мешкав, він ставав частиною життя, міцно в’їдався в тіло.

Міст поступово хилився й закінчився глухим кутом, а вулички під ним щораз бруднішали й темнішали. Драбина, що спускалася до землі, була вкрита тим самим гноєм. Злізаючи, я витягла з-під куртки комір сорочки й насунула на носа, а ще затамувала дух. Тіні будинків о будь-якій порі дня вкривали Тисняву тьмяним покровом. У вузьких вуличках луною котився гавкіт здичавілих собак і плач немовлят. Я знову витягла мапу, намагаючись зорієнтуватися.

Усе мало такий самий вигляд, як і чотири роки тому. От тільки всього побільшало: бруду, людей, сміття. А за стінами будівель, що здіймалися довкола, майже не видніло ні клаптика неба.

Я рушила провулком, що відгалужувався від головної вулиці району. Будинки тут ліпилися так тісно, що іноді доводилося повернутися боком, щоб пробратися між ними. Згори, де висіли мотузки з мокрим одягом, на мене витріщалися чиїсь очі. Удалині над дахами здіймалася знайома напівзруйнована арка. Іржаве залізяччя, з якого вона складалася, мало форму таких самих трикутних вітрил, як і ті, що прикрашали емблему Сента. Я рушила в її бік; сонце котилося до обрію, і спека спадала.

Провулок знову розширився, вивів до кола дерев’яних дверей. Усі пофарбовані в зелений, крім єдиної — ясно-синьої, з бронзовим молотком у вигляді голови морського демона. Він висолопив язика й витріщав на мене вирячені очі.

Контора Сента.

Згори вже позирала не одна пара очей: вочевидь ті, кому батько платив, щоб пильнували. Утім, я знала, як туди потрапити. Уже проробляла це сотню разів. Розстебнулася, зняла куртку, повісила на пояс, сунувши під ремінь, — і вчепилася в тріщинки на гладкій вапнованій стіні. З того останнього разу, коли я туди вдиралася, руки відчутно побільшали, проте виступи й западини стіни лишилися на своїх місцях. Підтягнулася,

спершись ногою на дверний молоток, і, коли в межах досяжності показався краєчок віконця, скочила до нього, ухопилася за карниз кінчиками пальців і забралася на підвіконня.

Лікоть стукнувся об дерев’яний виступ, і я дістала з ременя зубило. Легко встромила вістря й посунула вгору — клямка піднялася. Віконце було вузьке, мені довелося втискатися: спочатку кинула всередину ремінь, а тоді совалася, поки не пролізла. Зіскочивши, гепнулася на кахлі й застогнала, коли в ребрах віддався гострий біль, відтак звелася на ноги.

У кімнаті було темно, єдиний косий промінчик падав усередину з прочиненого вікна. Я взялася шарити навколо в пошуках ліхтаря, нарешті копнула носаком ніжку стола й на ньому намацала свічку. Чиркнула сірником, виставила полум’я перед собою — і відчула в горлі важкий камінь.

Мапи. Схеми. Списки. Діаграми.

Бронзова труба, на боці якої вигравіюване його ім’я.

Сент.

Усе лишилося незмінним. Як і він сам. Ніби й не було останніх чотирьох років, ніби час зупинився. Він так і перебував тут, ходив морями, торгував, здійснював оборудки, будував кораблі.

Ніби мене ніколи не існувало.

Тієї ночі тривожно забив дзвін, і батько примчав і витяг мене з гамака, сонну та розгублену. Я не розуміла, що відбувається, поки перед нами не розчахнувся люк і блискавка вдарила так близько від корабля, що мене аж засліпило, а від гуркоту заболіли вуха. Перед очима замерехтіли чорні крапочки, я відчайдушно закліпала, намагаючись їх розігнати.

Сент сунув мене за пазуху (наскільки я туди вмістилася) і вибіг просто під шалений вітер і зливу, яка падала ніби з усіх боків одночасно.

Такої хлющі я ще не бачила.

— Мамо! — гукала я, вишукуючи її очима через батькове плече, та на палубі майже нікого не було.

Глянувши нагору, де клубочилися хмари, я закричала від жаху. Грот-щогла «Жайвора» розкололася навпіл.

Я розуміла, що це означає. Коли щогла зламана — це вже кінець.

Ми полишали корабель.

Я вишкрябалася з куртки Сента, вислизнула з його рук і так бахнулася на палубу, що аж дух із легень вибило.

— Фейбл!

Через правий борт перекинувся вал, збивши батька з ніг, а я кинулася до люка.

— Мамо! — волала я, та не чула навіть власного голосу.

Самé ревіння вітру. І тріщання корабля.

Мене підхопили й підняли чиїсь руки, виринуло ще одне обличчя. Клов. Сент штовхнув мене до нього, і я ковзала затопленою палубою, поки не втрапила в його міцні обійми.

Не вагаючись ані миті, Клов зі мною на руках вдерся на леєр і стрибнув назустріч бурі. Ми бухнулися в чорноту, з оглушливим гуркотом гримнули об поверхню води — і раптом усе навколо стихло. Люте завивання шторму змінилося на глибокий наспів моря. Біля поверхні в чорній воді коливалися нерухомі тіла, унизу світилися щогли й носи давно затонулих кораблів, а блискавка лупила знов і знов.

Ми випірнули, я здавлено видихала, учепившись тремкими руками в Клова.

Раптом поряд опинився Сент.

— Пливи сюди! — гукнув.

Іще один, ніби гарматний вибух страшного тріскоту, від якого мало не полопалися вушні перетинки, — і я опинилася у воді. Корпус «Жайвора» розколовся надвоє. Рівно посередині.

— Фейбл, пливи сюди!

Я ще не чула від свого батька такого голосу. Ще не бачила, як його обличчя розпадається на друзки від жаху.

Я рвонулася, щосили запрацювала руками й ногами, опираючись тяжінню корабля, що тонув і засмоктував униз за собою. Сент тримався поруч, підіймаючись разом зі мною на гребінь кожної хвилі. Ми пливли і пливли, врешті мені вже здавалося, ніби і шлунок, і руки, і ноги наполовину наповнилися морською водою. Коли попереду заблимало руде світло ліхтаря, я вже тонула. Клов ухопив мене за сорочку й тягнув за