Читати книгу - "Серед темної ночi"

з орканом у руках, дак вiн там орел! Скаженого коня-неука пiймав, сiв на його, стиснув колiньми — ех! аж степ гуде! Кiнь б'є i передом i задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого — овечкою стане! А вже нiчия чужа коняка не стрiвайся з Артемом у степу — його буде. I було в нас товариство добре: шестеро нас, та такi!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну нiч за двiстi верстов перекинули, продали i в обiд другого дня дома були.

— Ну, та невже? — почулися здивованi голоси. — Та як же це ви зробили?

— Уже знали — як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодiячка — такий, що перед полiцiєю труситься, як от ми, клапоухi азiнуси. Там вiн нiкого не боїться, а його всi бояться! Вийдемо на ярмарок — гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горiлка, танцi, музики бiля ятки на майданi, а люди збираються!.. А дiвчата задивляються!.. Ах, сто чортiв!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дiвчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось — як коней перемкнули та якi були конi…

— Ну, це вже брехня! — перепинив Кучма. — Тобто стали розказувать, де конi брали? Та зараз би й вас самих забрали.

— Суса тупорилого у хвiст поцiлували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а вiд нас страх був. Там на всю округу звiсно, хто такий Артем Гайда, а його зроду нiхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: "Оставайся в мене, Артеме, жити!" Бо пан знає, що як у його свiй коновод житиме, дак цiлi будуть конi свої, а до чужих йому байдуже.

— От там жисть! — скрикнув Роман.

— Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться… Раз як застукали нас в очеретах! Два днi оборонялись… рушниця добра в Артема була i пiстолетики в мене… Вони до нас посунуться, а ми — бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третiй день умкнули од їх, ще й з кiньми… Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортiв!..

I вiн знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно вiдмiнилась пiд впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справдi повiяло вiд неї. I обличчя в сього п'яницi й злодiя мов осяяв якийсь свiт, очi йому заблищали дивним блеском…

Всi глядiли на його зачудованi. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкi очi, боячися словечко згубити. I як ударив по столу здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув:

— А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак i не зумiєм нiчого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра в Диблi i п'ятеро коней возьмемо.

— Ну, ну, ти не очень заривайся! — промовив Ярош неприхильне. — Знаєм уже, как там брать…

— А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побiжить на пужар, а ви тим часом виведете конi.

На хвилину всi стихли, а тодi враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.

— Тихше! Цитьте! З улицi почують! — припиняв Ярош.

— Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують! — не вгавав Патрокл. — Романе! Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую!

I його величезнi лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя.

— Випиймо ж!.. Випиймо ж iще!.. I вiн пив сам, наливав Романовi.

— От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, проклятi дерiї! — репетував уже зовсiм п'яний Патрокл. — Ви радi б нас у ложцi води втопить, бо ми злодiї, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодiї, усе по закону крадете. А ми не злодiї… Треба їсти — приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. I воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той i прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той — герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я — Патрокл Хвигуровський… Патрокл — герой. Хвигура — образець…

I його п'яна голова вже схилялася на стiл.

IV

Роман хоч i лiг звечора п'яний, але хазяї, клопочучись пiд вiкном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашнiй свiй замiр, i думка про це нове дiло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Вiн схопився, одягся… В цю мить почув, що хтось береться за дверi i хоче до нього ввiйти. Дверi вiдчинилися.

— Левантина!..

— Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай менi вiдпочити!.. Я вiд хазяїна втекла… Усю нiч блукала… Не займай мене… Забожись, що не займеш!..

— Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!.. — забожився швидше Роман, iзрадiвши. Iди та лягай спать! А, бiдняга!..

Його маленька свiтличка перебита була в кiнцi, i за тiєю лересiчкою шальовочною вiн спав. Туди вiн i повiв Левантину. Вона впала на лiжко i зараз же заснула. Вiн постояв, подивився на неї, усмiхнувся, тодi зачинив за нею дверi в свiтлицю i пiшов з дому, замкнувши кватирю.

Iшов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибiгла! Ну, нехай виспиться, — однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Адже вiн учора забожився, що сьогоднi пiдуть у Диблi. Треба вмовитись, щоб хлопцi були готовi.

Вiн пiшов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жiнка, куди пiшов. Роман зазирнув до чайної,- i там його не знайшов. I де вiн у чорта подiвся?

Роман пiшов блукати по городу по всяких закутках, де мiг зустрiти Яроша. Нiхто нiде його не бачив…

А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пiзнього обiду. Щось її нарештi збудило. Розплющила очi, глянула на хату i спершу не могла зрозумiти, де вона. Чи се ще нiч? У маленькiй комiрчинi темно. Нi, он крiзь не зовсiм прихиленi дверi видко щiлину свiту. Чи це їй сниться? Ба нi, за дверима щось гомонить… Романiв голос… Вiдразу згадала все.

— Яв тебе два раза бил, усюди шукал, — казав комусь Роман.

— Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил, — одповiв