Читати книгу - "Серед темної ночi"

— Да, я й забул… Ну, а в Диблi хлопцi готовi? Диблi? Левантинине село?

— А ти таки думаєш? — питався незнайомий голос. — А єслi не пощастить?

— Ще й как пощастить! — одказав Роман i почав упевняти свого гостя: розказував усе, як треба зробити, доводив…

Спершу Левантина мало що розумiла. Але дедалi все виразнiше й зрозумiлiше виявлялося їй те дiло, що мало статися…

— Я вас бросю в ярку, — сказав нарештi Роман. — Как запалю, то ви немножко посидiть, пока народ згвалтується та побiжить на пужар. Тогда вже й ви… Найлучче берiть у третiй хатi скраю злєва, — Панас Гаман, — у його ха-ароших коней троє. От трьом i бу-деть робота. А сколько всех нас будеть?

— 3 тобою шестеро.

— Харашо. Дак двом приказать, щоб селi аж возлi млина. Знаєш? Там саме возлi млина у Середенка конi — велика хата, а возлi неї тополя… Усе люди й сторожi будуть на пужарi, то вам воля будеть!

— Смотри, сам не попадись! — перестерiгав гiсть. — Тепер вони знають, хто в їх конi брал, то будуть на тебе засiдать.

— Чортового батька попадуть меня! — вiдказав Роман. — Я знаю, куди тiкать… Ат, чорт! — схаменувся вiн.

— Чого ти?

— Та я й забил, шо ми не самi в хатi.

Вiн пiдiйшов до дверей i зазирнув у щiлину.

— Нє, спить.

— А хто там?

— Дєвка одна.

— Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Усєм би ти мастак бил, єслi б только не так панькався з бабами. Ну шо, єслi послишала?

— Нє, так спить, шо не послишить.

— Ходьом у сенi, чи що.

Вони вийшли i розмовляли довгенько ще в сiнях. Тодi Роман вернувсь у хату, мабуть, по шапку, i кудись удвох пiшли.

А Левантина чула вже досить, щоб зрозумiти все… Тепер вона знала, чим зробився Роман i хто брав у їх на селi конi… Коновод!.. Злодiй!..

Боже єдиний! За що ти так караєш її? Покарав коханням, покарав i коханим!..

Злодiя покохала!..

Тяжким болем проймало їй душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!..

Зiрвалася з лiжка: тiкати! Тiкати звiдси!

Побiгла до дверей, торкнулася до них, — дверi були замкненi. Кинулася до вiкна, — воно не вiдчинялося.

Вона сидiла як у тюрмi.

Вона ж мусить тiкати вiдсiля швидше, швидше. Мусить бiгти в своє село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобiгли лиховi. Вона повинна сказати… Що сказати?

Що Роман — злодiй, палiй! I його вiзьмуть до тюрми, судитимуть, може, й на Сибiр зашлють… I вона пошле його на Сибiр?

Ця думка вiдiбрала в неї враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена вiдразу, сiла i схилилась на стiл.

Не вважаючи на все, що було, у неї в серцi завсiгди жеврiла iскра кохання до Романа, i останнiми днями ця iскра розгоралася все бiльше й бiльше. Еге, вона тепер так добре, так виразно почувала, що вона його кохає, що вона нiколи не покидала його кохати. I вона пошле на Сибiр того, кого кохає! Того, кого кохає? Нi! Вона кохала Романа, хоч i грiшного проти неї, але чесного парубка, а не коновода, не злодiя, не палiя! А тепер вона вже його не…

Але ж нi! Вона його любить, любить такого, як вiн есть, i не може вирвати, викинути з себе того.

Любить! А нащо ж вона його любить, що з тiєї любовi буде? Хiба вiн буде їй дружиною? Хiба вона пiде за злодiя, за палiя? Що ж їй робити? Що?

Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради.

А може… були всякi грiшники та й каялись… Чому ж би Роман не мiг покаятись i знову чесним зробитись?

Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цiлуватиме, аби тiльки вiн не робив того, не йшов туди, покинув своїх товаришiв… Вона благатиме його доти, аж поки вiн послухається її, покине все, i тодi вони будуть знову щасливi…

А як же не послухається?

I щось починало їй казати, що даремна її надiя, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому вiн опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла…

Чи послухається, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе, тодi — дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолiє тут зробити.

Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона те знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не впаде й на неї той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей, а вона не обрятує їх, хоч їй в полум'я не треба кидатись, а тiльки побiгти в Диблi й сказати…

Грiх страшенний, непрощенний грiх — задля свого кохання попустити занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх!

Але ж, боже мiй… Вона ж його любить! Билась головою об стiл, не знаючи, як поєднати кохання з повиннiстю — з тим, чого вимагало сумлiння.

Таки наважилась. Вона благатиме його, а коли вiн не послухається, побiжить у Диблi.

Цим трохи заспокоїлась. Та не надовго. Бо нова думка знову розбила ввесь той спокiй.

Коли вона скаже йому, що все знає, то вiн же не пустить її з хати, зв'яже її, замкне… Як же вона тодi побiжить у Диблi?

I мучилась цiєю новою думкою довго-Нарештi зачула, як брязкає на дверях замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко.

Увiйшов у хату, вiдхилив до неї дверi:

— Устала вже? — Сiв на лiжковi бiля неї. — От не надєявсь, що ти до мене прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там здєлалось з хазяїном?

Вона почала розказувати — все, як було…

— О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла?

— Та… адже прийшла…

Вiн обняв її й поцiлував. Перший рух її був — випручатись. Але зараз же вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi — одному, другому. Вiн радiв з цiєї несподiваної ласки, вона це бачила, i нова надiя прокинулась у неї; вона цим не пустить його вiд себе.

— А я тобi єстi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На столi лежали пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у Яроша.

— Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обiдать, дак вот i приньос того-сього.

— Спасибi, моє серденько!

Посiдали за стiл. Вiн їв добре, їй шматок не йшов у горло, та силувала